«Стосунки з дружиною дуже змінилися. Стали більш відверті»
Олександр Трейтяк: «Стосунки з дружиною дуже змінилися. Стали більш відверті»
Останніх 20 років працюю в школі, директором тільки четвертий рік. Тут більше знаходжусь ніж вдома. Родичів у Трисвятській Слободі немає, але це другий мій дім, скажу так.
22 лютого я подаю списки на зовнішнє незалежне оцінювання. Трохи дикувато було, що 28 лютого мені телефонували з Центру якості освіти київського і просили подати ще якісь документи. Я по телефону розмовляю, на тлі розмови прильоти. Питаю у них: «Ви розумієте, що зараз це фізично неможливо?» У Києві бойові дії 28 лютого тільки по телебаченню бачили.
До цього ніхто не готувався. Валізка була складена тільки у перший день вторгнення. Нічого не чув з четвертої ранку, ніяких вибухів, нічого. Вмикаю телевізор і розумію, що по всім каналам одне і те ж. Розбудив дружину, доводжу їй цю інформацію.
Я приїхав в школу до себе десь о сьомій ранку, майже в сьомій вечора звідси виїхав. Коли їхав, то величезні черги на заправках уже були, затори. Зранку в п’ятницю ‒знову на роботу. З того дня, 40 днів невиїзний був з роботи. Звісно, я на своїй машині вивозив людей, багато чого тут робили, поранених і, на жаль, померлих возили. Іноді приїжджав подивитися за будинками, за батьківською хатою.
Коли сказав дружині: «Вибач, але мені треба тут бути», вона через декілька годин подзвонила і сказала: «Тоді я йду в 21 школу і буду там волонтерити, готувати їжу військовим». Вона пішла туди з близькими нам людьми. Була в 21 школі до моменту вибуху.
Зателефонував її брат [3 березня 2022 року]. Сказав, що приліт в школу. Чомусь його слова, так мені запам’ятались, він каже: «Все нормально». Говорю: «Як може бути все нормально? Як Віта (це дружина моя), Іра, як там Вадюша малий?» Чую по голосу щось не те. «Кажи правду, що там», ‒ наполягаю. Він каже: «Іри немає (це його дружина). Віта, її швидка забрала, не знають чи виживе, чи ні. Мені перебило ноги, я просто у свідомості. З малим все нормально».
Десь, можливо, хвилин 20 я просто в ступорі сидів. Пам’ятаю, піднявся наверх, в класну кімнату, сів. Це важко було. Все ж таки потім сів в машину, поїхав. Побачив в живу матір з сестрою, перелякані звісно. Доїхав до лікарні. Лікар сказав, що дружина важка, все рівно з нею не поговорю, бо вона ще не прийшла до свідомості. Єдине, що я не знав, що робити з племінником, бо дитина залишилася сама. Тоді його забрав сюди. На наступний день виїхала одна родина наших знайомих на машинах на західну і забрали малого, цього Вадима з перебинтованими ногами.
Дружина вижила. Полегшення було, знаєте, коли побачив, що вона прийшла до тями. Потім забрав сюди ж матір з сестрою.
Освітній процес тоді ми зразу організували. Два дні була дистантійка, але це було просто по документам, з понеділка спільно з головою сільради, відділом освіти, ми вирішили перенести канікули. Ніхто ж не знав, що воно затягнеться по сьогоднішній день. Всі думали, що це тиждень-два, щось там полякають і все. З навчальним процесом ми розібралися. Десь в обідній час п’ятниці, я бачу, якісь незнайомі для мене люди вийшли з машини з матрацами, з сумками і йдуть у корпус.
Вийшов, запитую: «Хто ви такі, що вам треба?» А вони кажуть, що знають, що у школі є підвальне приміщення, хочуть там розміститися. Які думки були? Ну побудуть вони декілька годин, заспокоються і назад поїдуть. У цей же день іще дві родини приїхали. Думаю, що першу ніч якось з ними переночую, а потім буде видно. Але ця перша ніч тривала до 28 лютого. У то день конкретний обстріл був в Киїнці.
Те приміщення не можна назвати укриттям. Воно напівцокальне, напівпідвальне, але люди чомусь думали, що тут острівець безпеки, що їм тут буде безпечно. До ста людей зібралися в школі.
Люди були різного віку. Були діти, які навчалися ходити, були вже похилі люди, які потребували догляду. Буквально за декілька днів організували комфортне перебування дня них тут. У мене укриття опалювалося. Було дворазове гаряче харчування. Створили групи людей, де кожна відповідала за організацію побуту: одна група прибирала санвузли, інша приміщення, займалися дровами, третя ‒ їжею.
Були такі, що приїхали, переночували і виїжджали або за кордон, або на західну Україну. Я десь біля 15 сімей точно допоміг вивезти.
У підвалі в школі майже 90% людей перехворіли. Коли їхав до дружини в лікарню, зайшов до головного лікаря. Розказав хто я, що в мене сто людей, потрібні ліки. Дві коробки медикаментів дав, вислухав. Інсулін передавали волонтери з Києва. Жінку, можна сказати, врятували.
Була ситуація, коли ми доїжджали до переїзду, відбувся приліт, машина три рази перевернули. Дякуючи військовим, машину витягнули, а нас доставили до лікарні. То в мене виявився перебита ключиця, а у товариша коліна.
Якщо говорити в особистому житті після цих подій, то я скажу так: стосунки з дружиною дуже змінилися. Стали більш відверті. Я проаналізув час після повномасштабного вторгнення, зрозумів, що ми на якійсь дрібниці просто не звертаємо увагу. Почали цінувати життя, свої стосунки.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
