Киїнська територіальна громада
Чернігівська область, Чернігівський район

Ні, ми йдемо тільки вперед

Дата: 30.05.2024 11:00
Кількість переглядів: 30

 

Марина Швець: Ні, ми йдемо тільки вперед

 

Мені сон приснився один і я поняла, що все. Треба готуватися. Дві неділі сама не своя ходила. Отримала дитячі кошти і зразу купила десять пачок дитячого харчування.

Думала так: молоко є, нада взять манку, нада взять і вермішель зірочку тоже. Усе було продумано, все прощитано і засоби гігієни, бо дівчата ж в мене. Велика клітчата сумка, а там крупи, макарони, все. Головне, що тільки в погреб занесла десять літрів олії, сумку з харчами і на другий день зруйнувало будинок.

І я вважаю, що цей випадок показав, що мої діти кріпчі за мене. Вони набагато сильніші. Бо в мене паніка. Вони трималися. Катя казала: «Що буде, те не мине».

 

Ну, спочатку ж, як почалася ця війна? Уже вечорі ми чуємо, що по трасі їде машина і по грамофону кажуть: «Всі в укриття. Всі в укриття. Буде обстріл». Оце ми залізли у погреб, там же картошка, всього ж повно. Зі стелі капає, все тече, сирість, холодно, малий в комбінезоні не міг заснути. Дитина не виспана. Ми його у будинок. Роздягла, чую, щось летить знову, ‒ одягаю. Потім нас сусіди позвали в їх теплий підвал, бо там твердопаливний котел був.

Нас там приютили, а потім, коли я піднялась до їх в кухню, побачила газовий балон. Між підвалом, і, скажемо так, першим поверхом будинку було дерев’яне перекриття. І для евакуації було також віконечко квадратом 50 на 50 см, а нас було там чоловік сімнадцять. Я розуміла, якщо попаде ракета, то газовий балон «бабах». Нас усіх там і накриє.

Я покликала хлопців. Вони винесли все з мого погріба в сарай батьковський. Туда все опустили, зробили повністю отаплюємим. І тут постілі зробили повністю та перейшли від тих сусідів вже у свій погріб. Ще так сирувато було, бо дихаємо, а витяжки толком не було.

 

Батько бігав у будинок і готував за плитою. Ми кричали, вищали: «Пап, стріляють ‒ у погреб». Он: «Ні. Сьогодні картопля жарена, сьогодні гречка». Малому ж то можна було і на буржуйці нагріть воду, кашу зробить.

Отож як сон приснився. Я морозилку включила на максимальну заморозку. Думаю, якщо ми не будемо її відкривати, то ще мої полуфабрикати пролежать деякий час. Так у нас іще були і пельмені, і блінчики. Я два рази їздила на блокпост. Це був болючий момент, коли нам сказали, що військовим нема чого їсти. Вони не одягнені, у їх нічого нема: ні каструль, ні лопат. Не можуть собі нічого наготувать, обкопаться. Ну так хлопці голодні, а я беру вигрібаю блінчики всякого формату. Беру масло, сало і їду на блок-пост. Кажу: «Хлопці, що треба?», а вони: «Чаю хочемо». Беру десятилітрове відро роблю чай, печу шість буханок хліба і їду до них.

 

Це була перша година дня. Поклала малого спати і почався обстріл. Якраз на другий день, як ми сюди перейшли. І ми вже сидимо такі, от мама каже: «Це моя хата горить». Я: «О, це вже моя горить».

Ну, послідній бабах був біля двох метрів від погреба, коли зняло кришку з нього. Дим зайшов в погреб ‒ це вже було дуже страшно. Я накрила дітей ковдрою зверху. Намагалася якось обнять. Думала про те, що якщо в погреб, що залетить (уже кришку зняло), то спиною старалась дітей прикрить. Повилазили, вже горів сусідський сарай, ми побігли до сусідів у погреб. Там уже я малого на ходу одєвала, бо роздягнений спав.

Чоловік викидав з вікна одяг. Аби я більш спокійніша була, більше чого повикидала. Ну, упалаючий будинок, не ризикнула входить. А він зайшов. Будинок горить, а він ще й намагається з нього якийсь одяг повикидувати. Та й за його переживаєш. І дивишся на це, як воно все палає.

І думаєш: «Господі, ну, вийди ж ти от туда. Дарма, да хай горить. Воно все горить, хай горить, тіки вийди». Я кричала на нього. Кажу: «Не треба, не стоїть. Ну, привалить тебе, я ж тебе не спасу». А пожарні приїжджають, коли вже нема вибухів. 

Ми вискочили з підвала, вони перезарядилися. І другий раз по нам. І ракети литять, і цей викидує одяг, і будинки горять. І тут нерви такі були. «Хай горить, ‒ говорю, ‒ діти живі сидять. Будинки відбудуємо». Мені головне, що я розуміла, що усі живі. Чесно, мені не було жалко дому.

В мене все було на малого чітенько скуплено. Все було підготовлено. Горшок, все у нас було в підвалі. Насправді, прокладки й все таке було. Одне тільки, що труси погоріли, а прокладки залишились. Шукали по селу, знайомих просила. Кажу, дайте хоч скільки-небудь. Ні, так це ж треба так, про прокладки подумати, про труси ‒ ні. Да, отут прорахувалась. Тут була, звісно, моя велика помилка. Треба було ще одягу в сумку скласти. А то я про харчі, про гігієну думала. В чому вискочили, а все остальне погоріло.

 

Потім приїхав директор школи машиною і забрав мене, дітей, мамку. Усіх у машину і у школу в бомбосховище. Скажемо так, там було дуже багато людей, більше сотні гадаю. Ми жили там. Директор школи дуже багато приділяв уваги дітям. Як щось волонтери привозили і він хоч по-трошечки, але на всіх малих роздавав однаково. Знайшли чан, поставили і почали там готувати на всіх, хто там проживає у школі.

І тута якось пішло, що кажуть, то суп зварили, там м’ясо хтось приніс. Люди почали отак з морозилок приносити хто риби, хто м’яса. Ніхто нічого не продавав, каждий допомагав як міг. Тут вже чую, кажуть, що картошка, м’ясо є. Кончилась, крупа. Я за себе, свою торбочку ‒ достаю вермішель зірочками. Беру разного, набираю, приношу, аж директор школи такий: «Марина, що ти принесла? Тобі дітей годувати треба. Забери, ми щось зараз придумаємо». Стоїть жінка мого рідного дядька, каже: «Віталій, вона ж назад не забере. Це ж не та людина, не умовити, так що беріть, готуйте. Вона назад це не понесе». І так оцими моїми крупами трохи ми перебилися, а там уже гуманітарку підвезли, пішло простіше.

 

Пробули вісім днів, а потім пішла епідемія у підвалі гнойної ангіни. Видно у дочки начався кон’юнктивіт, у сина вже з горла опустилась болячка на легені. У мене було антибіотиків. Ліків на всі випадки і від ротовірусної інфекції, і того, і всього. Бачу дитині краще не стає.

 

Людина, яка прожила рік поряд, виявився набагато турботливішою, чим інші. Він не кинув нас ні на мить. Я вже зателефонувала Кості й кажу: «У підвалі вірус, діти хворі, нада щось робити. Треба тікати та не знаю як». Через десять минут звонить, каже: «15 минут на збори. Ви виїжджаєте.» Ми сказали, що хочемо на Дніпровське. Так, прикордонна зона. Там видно, що литять літаки, та там ніхто не стріляє, нічого там нема.

У одного чоловіка перевалочна база була по дорозі. Все було там зроблено для того, щоб людей можна було на ніч поселити, а утром розвести дальше. Він побачив, що у мене ж мала дитина ‒ нам відступив свою кімнату. Ми спали як царі на двоспальній кроваті.

Жінка була з дочкою і у їх 15 собак отих карманних, мелких. Для дітей це був такий антистрес. 

Приїхала в аптеку, дивлюся, а там, ну біля сотні людей в очереді. Я кажу, що так і так ‒ дворічна дитина захворіла. Дозвольте купити ліки, мене і пропустили.

По дорозі на перехрестя три авіабомби скинули якраз перед нами. Трохи не доїхали і вже перекрита дорога. Знайома знаходиться в черзі з машинами, каже, що поїхали в магазин. Відкрили його, вигрібаємо продукти.

 

Приїжджаємо в Дніпровське, а в Дніпровськом, залишилось, ой, ні хліба, нічого. Так ми по можливості їздили за продуктами для людей машиною.

Самольоти всі, що летіли з білорусі, летіли в нас над будинком. Ми бачили, як вони злітають, ми бачили, як вони летять. Ракети випускались над нашим будинком. У нас окна були закриті сірим пластиком. Я брала малого, сідала під піч, після пожарів вона ж лишається цілою. Я сиділа малого перед собою, держала і все одно було страшно.

Після Дніпровського ми повернулися у Білоус. Там моя подруга жила, тоді була за кордоном, а будинок залишився. І вона нам дозволила у себе пожити.

 

Ви знаєте, може діти пам’ятати чітко не будуть, але… Скажу так, ми начебто сиділи у погребі, наче ми нічого не бачили, тільки чули. Але коли їхали з Дніпровського і на кришу машини якоїсь підіймався військовий, а малий це побачив, то в нього стала така істерика. Він кричав, що зараз будуть стріляти. Дитя визгом сходило.

Люди ще бояться. Ніхто від цього не відійшов. Мабуть, це закінчиться тоді, коли скажуть, що все, війна закінчилась, лягайте спати. Поки йде війна, я гадаю, що люди не зможуть спокійно жити.

Ні, ми йдемо тільки вперед. Як кажуть мої дівчата: «Мама, ти змогла, і ми зможемо». Якщо я почну опускати руки і казати: «Все, не можу», ‒ це буде приклад для моїх дітей.

Я повинна йти вперед. Ось інші кажуть: «Ой, а вдруг знову будуть стріляти», «Ой, у мене руки не беруться щось робить». Ні. Будемо йти вперед, всім врагам на зло. І зробимо ще краще, чим було.

 

Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.


Фото без описуФото без описуФото без описуФото без описуФото без опису


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь