«Є одна головна ціль ‒ безпека твоєї дитини»
Світлана Качан: «Є одна головна ціль ‒ безпека твоєї дитини»
Всі були зайняті повсякденними справами. Відпустка планувалась десь на літо. Поїхати хотіли ми на море, дитину оздоровити. Річниця весілля у нас у лютому.
Мені зателефонував чоловік [24-го лютого] о 5 ранку, каже, що почалась війна. «Ти дурак. Яка війна? Не треба мене будити, мені дитину в садок везти, на роботу йти. Не треба мені розказувати. Яка там війна?», ‒ кажу йому спросоння. Він продовжує: «Давай збирай тривожні валізки». У мене будинок так побудований, що перший поверх напівпідвальний. Там гараж, господарські приміщення, піч. Він сказав, щоб зробили безпечні саме ці місця. Я його послухала, далі лягла спати.
Потім якось тривожно все ж таки було, тому написала кумі. У неї трошки більше знайомих, каже, що походу десь там в Семенівці вже є прильоти, почалась війна.
Прийняли рішення, що сестра побуде з дітьми, поки я схожу на роботу. Що робити на роботі, я, звісно, не знала. Треба було сходити. Зять поїхав одразу заправляти машини. Мама, сестра, зять і племінниця переїхали до мене.
24-го я прийшла на роботу, а там був загальний збір військовозобов’язаних. Ти не розумієш, що робити. Будеш робити все, що тобі кажуть. Вже потім переосмислюєш, як треба було себе повести. Треба було техніку сховати, документи... Моя робота дуже зв’язана з особистими даними людей. Це і їхні копії паспортів, заяви… Я про це взагалі не думала на той час.
Вже потім повернулася додому. Ми почали облаштовувати підвал всією сім’єю. З інших кімнат позносила в підвал матраци, одіяла, речі, які завжди брали з собою на відпочинок. Знесла всі свічки, які у нас були в будинку.
З продуктами в цей період взагалі не було проблем. Тут будуть слова вдячності моїй свекрусі. Таке відчуття, що вона щось відчувала. Десь за місяць після Нового року каже: «Ми їдемо на базу, я куплю тобі мішок цукру». Кажу: «Мені не треба мішок цукру». На що вона мене, звісно, не послухала. Привезла мішок цукру, 5 літрів олії, 5 кілограм макаронів, муки мішок. У мене мінімальний запас був до того. Я більш-менш бережлива, завжди є там і м’ясо, і сало, і консервочка. Запас води, який ми набрали, його нам вистачало.
25 лютого вже було 12 чоловік у будинку, серед яких половина діти. Відповідати за їхню безпеку, це було дуже важко. Читаєш якісь пабліки, канали. Там якісь десанти висаджуються. Ти зовсім не орієнтуєшся в ситуації.
28 числа ми збиралися з сестрою йти міняти дівчат в столовій, де хлопцям готували їжу. Взяли з собою продуктів. Зять поїхав варити протитанкові їжаки. Валік каже: «Ми заїжджали в магазин, я знайшов нестріляний патрон». Говорю: «Так забери його собі. Дітям то не іграшки». Він його так ложить в карман біля серця. Я зараз пам’ятаю, куди він його поклав. Пішов машину почистити. Вони з невісткою взяли маленький пилосос, а ми на вулиці біля будинку стояли, просто щось розмовляли. Сусід кричить: «Ховайтесь, летить». Що летить? Ми так не зрозуміли, що там летить. Забігаємо в будинок. У нас всі діти були в підвалі. Ми дуже швидко спустилися в підвал, тому що почало так бахать, трясти.
Летіти вікна, ми чули вибух навколо будинку. Я думала, будинок порушився зверху, але вистояв. А от Валіка не стало. На машині жодної подряпини. забор цілий, а в ньому просто один осколок прямо в серці, там де лежала ота куля. Потім почався другий обстріл. Тебе в один момент відрізали від всього. І таке відчуття, що і від розуму відрізали, тому що взагалі нічого не розуміла.
Подзвонив чоловік, каже: «Ми виїжджаємо». Я розуміла, що нам треба перебратися просто через Десну. Говорить іще: «Візьміть з собою продукти харчування. Більше нічого не треба, все є». Сіль, миючі засоби, ножі побрали, якийсь посуд.
Ти їдеш, бачиш цю всю розруху. Розумієш, що люди тікають постійно. Блокпости. Нам переїхати навіть через Чернігів було досить важко і фізично, і емоційно.
Ми їхали в Куликівку до сестри. Але не склалося так, як бажалося. Вимушено зупинилися в Слободі. Планували залишитись там на день. Наша прекрасна компанія із 12 людей і далі в цьому будинку проживати. Місцеві нам просто сказали: «Можете отут побути, там ніхто не проживає, люди виїхали». Там такий будинок… В ньому проживав чоловік, який гарно випивав. Заходиш в будинок, а це реально сарай.
Поприбирали в хаті, все поробили. Позамазували піч, щоб вона не диміла. Там була закинута поруч хата, позабирали матраси, щоб було спати де дітям. Опалення не було ніякого. Була в нас одна каструля, а нас 12 чоловік. Там собака жила, він їв з каструлі. Ми в нього каструлю забрали, коли наша вже стала прогорати, йому миску поставили.
В результаті, прожили місяць в окупації під постійним контролем, коли біля будинку стоїть БТР, танк, коли допит проходить твоєї родини, дітей, не знаєш, що буде. Коли в тебе чоловіка УБД… Коротше, получав він більше всіх у тій Слободі. Чоловіка і брата його забрали в полон. Два дні жорстко били, у нього були переломані ребра. Наскільки я розумію, вони нічого не сказали.
Коли в Слободі розстріляли хлопців, українських військових, от так машина з тими трупами простояла, згорівши, місяць. Ніхто не дозволяв підходити. Як нагадування, щоб не рипались.
Вони [росіяни] тільки зайшли, перерізали всі колеса нам. Психіка вже на межі. Є одна головна ціль ‒ безпека твоєї дитини. От взагалі нічого не важливо. Ти можеш не їсти, не спати, але твоя дитина має знаходитись в безпеці.
Перше, що ми облаштували, ‒ це погріб. І при кожному обстрілу, дітей спускали туди. На нас всі дивляться, кажуть: «Зачєм? По нам же не стріляють». Мені чоловік казав: «На що ти її тягаєш в той погріб?» Там темно, вогко, взагалі не комфортно. Але все одно тягаю, тому що це єдине, що держить за життя, це твоя дитина.
Коли росіяни в черговий раз, превентивні методи свої використовували, чоловік попав з дитиною під обстріл. Заходить, так весь трясеться, хоча чоловік військовий, але він був з дитиною в той момент. Після того мені не задавав дурних питань.
Наші телефони побували у росіян. У мене дуже багато фотографій було на картці пам’яті. Достають сім-карти, флешки, отак все витряхнли, забрали і все. Віддав цей телефон. Те, що на телефоні лишилось, те і лишилось. Немає повністю фото дитинства моєї дитини. Все абсолютно забрали.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
