Історична довідка

Киї́нка — село в Україні, в Чернігівському районі Чернігівської області. Розташоване на відстані 7 км від м. Чернігова.

Населення станом на 1983 р. — 2940 осіб.

Нині населення становить 2875 осіб (станом на 01.01.2019 рік).

Походження назви

Назва села походить від річки Киянки, правої притоки Білоусу, яка починається в с. Зайці, протікає через с. Киїнку та впадає в р. Білоус. «На косогорахъ, съ трехъ сторонъ въ чистыхъ поляхъ, а съ четвертой къ рощи».

20 березня 1624 р. королівський ревізор Ієронім Цеханович, визначаючи межі чернігівських міських земель, зважаючи, що біля міста знаходилось багато земель духовенства, але про які неможливо було достовірно взяти відомості, щоб не порушити їх прав, обумовив вилучення «подле острова Киянкина и подля поля Лисова сто волокъ къ землямъ шестовицкимъ до указу королевского, естли бы на то было, отдать на которое ни есть, духовенство».

На думку О. Лугини, острів Киянкин охоплював територію між сучасним с. Льгів і р. Киянка, оскільки обидва топоніми з ним пов'язані (пізніше монастирем був побудований «палац киянський» на території сучасного с. Льгів – «понад Лговкою рѣчкою», – яке й утворилось біля нього).

ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ

Поблизу села були знайдені поселення епохи бронзи (ІІ тис. до н.е.), скіфське селище (V-ІІІ ст. до н.е.), 3 кургани, 2 городища і 4 селища доби Київської Русі.

Відомо, що три чернігівські монастирі: Іллінський, Глібоборисівський і П'ятницький, були домініканськими. Саме домініканами Іллінського монастиря невдовзі після 1628 р. і було засноване с. Киїнка, оскільки подальші документи свідчать про перебування села у володінні Іллінського монастиря.

За П. Кулаковським, значна кількість поселень в околицях Чернігова виникла перед 1638 р.: «Зокрема, чернігівські домініканці на своїх ґрунтах під Черніговом заснували село Киянку та деревню Зайці».

Першою надійною письмовою згадкою про Киїнку вважається царська грамота 1660 р., коли «село Киянку да деревню Зайци, деревню Богорадовку, деревню Назаревку» помилково пожалувано чернігівському архієпископу Лазарю Барановичу, «а они-де тѣмъ селомъ Киянкою и деревнями не владѣютъ».

За даними на 1859 рік у казенному, козацькому й власницькому селі Чернігівського повіту Чернігівської губернії мешкало 980 осіб (487 чоловічої статі та 519 — жіночої), налічувалось 146 дворових господарств, існувала православна церква й сільська розправа.

Станом на 1886 р. у колишньому державному й власницькому селі Козлянської волості мешкало 592 особи, налічувалось 107 дворових господарств, існували 5 вітряних млинів, маслобійний завод.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 625 осіб (323 чоловічої статі та 302 — жіночої), з яких всі — православної віри.

З 1919 р. під контролем УСРР.

В роки 2-ї світової війни Киїнка була місцем бойових дій. В 1943 р. партизанське з`єднання погромило тут поліцейський відділок. У вересні 1943 р. 221-а Чернігівська стрілецька дивізія 13-ї армії в боях за Киїнку і Гущин знищила 6 німецьких танків, 3 бронемашини, 250 солдат.

СУЧАСНИЙ СТАН

Село досить доглянуте. Тут чимало сучасних нових будинків. Фактично, це околиця Чернігова. Досить часто їздять маршрутки. І багато чернігівців будують собі тут будинки.
 

Село Трисвятська (Радянська) Слобода

З давніх часів наше село було хутором, що називався Трисвятська Гребля. В історичному довіднику1919 р. село згадується як Трисвятська Слобода. Ця назва пішла від церкви Трьох Святих, ймовірно спорудженої за старих часів.

Першими мешканцями хутора були родини Федорченків, Камлашів, Віників, Гавриленків та Єрмоленків. Поступово хутір розростався і у ХVІІІ ст. в ньому вже налічувалось 25 дворів. Забудови розміщувались вздовж вузенької річечки Гатка, яка впадала в річку Білоус. Зараз Гатка пересихає і вода в ній з’являється лише навесні під час розливу.

Саме цю місцевість і облюбувала церква. Старожили пригадують, що ще на початку ХХ ст. за селом були залишки муру, в якому колись знаходилась невелика церква Трьох Святих. Там були влаштовані келії для ченців, які прислужували в чернігівських церквах. Землі навколо хутора оброблялись ченцями і прихожанами, і були підсобним господарством Троїцького монастиря в Чернігові. Досі достеменно не відомо чому ченці розібрали церкву і перебралися до Чернігова.

Між тим хутір розростався, і на початку ХХ ст. в ньому вже налічувалось більше 100 дворів. До 1782 року село входило до складу Чернігівської полкової сотні. З 1782 року воно було підпорядковано Козлянській сотні, згодом – однойменному району, який у 1935 році було перейменовано на Михайло-Коцюбинський. З 1962 року село переведено до складу Чернігівського району. В 30-х роках ХХ ст. воно одержало назву – РАДЯНСЬКА СЛОБОДА. Спочатку воно було закріплене за Старобілоуською, а згодом за Павлівською сільською радою. З 1992 року село стало центром сільської громади, було створено сільську раду, якій зараз підпорядкується і сусіднє село Павлівка. Першим головою сільради був Пляшко Іван Пилипович.

У 60-х роках ХХ ст., в зв’язку з будівництвом комбінату «Хімволокно», частину жителів Павлівки було переселено до Радянської Слободи. Так у 1964-1965 роках кількість населення села збільшилась вдвічі. На початку 70-х років, в зв’язку з будівництвом очисних споруд, було відселено до Радянської Слободи і частину населення села Киїнка. Село розросталось, але перші назви вулиць отримало лише у 1975 році. На початок ХХІ ст. наше село налічує 363 двори, в яких офіційно проживає 1037 жителів.

Перша школа в селі була відкрита у грудні 1919 року в хаті, що орендували у Камлаша Степана Архіповича. Дітей грамоті спочатку навчав дяк з старого Білоуса. В довоєнний час школа була початковою, в ній працювало дві вчительки (Меланія Григорівна та Мрія Юріївна) і навчалося біля 30 дітей.

Після війни початкову школу очолив місцевий житель, за спеціальністю вчитель початкових класів, Федорченко Ілля Павлович, який працював до відкриття нової школи разом з вчителькою Курилець Наталією Іванівною. Зростання населення села потребувало нового приміщення школи. У 1967 році влада Чернігівського району вирішила частину приміщення Сивківської школи віддати в село Радянська Слобода.

Цікава історія цього приміщення. Після революції воно було перебудовано в Сивках з церкви. Саме деякі церковні розписи зараз знаходяться під штукатуркою перших класних кімнат. Спочатку школа була початковою. Її директором було призначено молоду жінку Александрову Наталію Іванівну, яка і прийняла перших 95 учнів. В 1969 році школу було реорганізовано у восьмирічну, у 2000 році – в середню. До 2013 року директором була хороший організатор, талановитий педагог, Відмінник освіти України – Александрова Наталія Іванівна. У 80-х роках було добудовано ще одне приміщення школи. Зараз в школі навчається до 250 учнів, працює майже 30 вчителів, з них 10 – випускники рідної школи.

В 70-х роках було збудоване штучне озеро для розведення риби та створено риболовецький колгосп, першим головою якого був Ворожбит Гліб Михайлович.

З 80-х років в селі працює бібліотека, першим бібліотекарем якої була Кирильченко Олександра Іванівна.

У 1984 році в центрі села, завдяки наполегливій праці директора школи Александрової Наталії Іванівни, було відкрито пам’ятник загиблим в роки 2-ї світової війни.

ЖАВИНКА

З легкої руки Філарета, Жавинку прийнято ототожнювати з літописним «сільцем святого Спаса» (і, відповідно, виводити її вік з дотатарських часів), а назву пов’язувати із «засновником» села, чернігівським князем Святославом Ярославичем, який помер від розрізу жолви: «…то весьма естественно, что по прозвищу самого князя жолвиновитым, переходившему из рода в род, и сельце, основанное им, или по данное церкви святого Спаса, получило название Жолвинки, или Желвинки». Але, як і в багатьох інших випадках, Філарет робить поспішні і легковажні висновки. Назва села походить від річки Жовинки. Про це свідчать як матеріали Рум’янцевського опису 1767 р. («Д. Жоввинка, при р±чк± Жоввинк±»), так і «Описание Черниговского наместничества» 1781 р. («Деревня Жоввинка…, отъ Чернигова в 5 в., на низкомъ м±ст±, надъ р±чкою Жоввинкою»218). Зрозуміло, річки отримали свої назви ще на початку заселення регіону слов’янськими племенами, тобто за багато століть до хвороби Святослава. Що ж до «сільця святого Спаса», то Філарет спирається на літописну статтю 1159 р. (у «Літописі Руському» вміщена під 1160 р.) про напад великого київського князя Ізяслава на Чернігів: «Ізяслав же Давидович … поїхав, щоб напасти зненацька, до Чернігова. Святослав же не відав про наїзд Ізяслава. Він стояв перед городом у таборі з княгинею [Катериною] і з дітьми. А був тоді недільний день, і, приїхавши до Десни навпроти [села] Свинковичів, Ізяслав на зорі переправив полки свої через Десну і послав їх грабувати. Переїхав же був він і сам через Десну. І була вість Святославу, що Ізяслав перебрідає через Десну, а половці грабують, і сільце церкви святого Спаса вони запалили».

Філарет виходив із того, що половці переправилися через Десну південніше Чернігова: «Сельце святаго Спаса, даръ собору св. Спаса, нан±шняя Жолвинка, по правую сторону Десны, близъ Чернигова, по дорог±, идущей изъ Кіева, – указываемой самою л±тописью; ибо оно сожжено половцами, опередившими князя Изяслава и следовательно перешедшими уже Десну, въ то время, когда Изяславъ былъ еще на той сторон± р±ки и только началъ переправляться чрезъ нее» . Однак упорядник «Літопису Руського» Л. Махновець справедливо ототожнює Свинковичі із пізнішим селом Свинь (Улянівка) і розташовує їх біля устя р. Свинь (Замглай). Відтак переправа відбулася зовсім в іншій стороні, на схід від Чернігова. На підтримку своєї версії Філарет пропонував більш пізню згадку про «сільце святого Спаса»: «Это «сельцо церковное всемилостиваго Спаса» видимъ въ грамат± 1499 г.», коли воно було затверджено за чернігівською кафедрою Великим князем литовським.

Однак знайомство з першоджерелом доводить, що цього разу мається на увазі зовсім інший населений пункт: «Билъ намъ чоломъ бояринъ владыки Бряньского Григорей Иванов и пов±далъ намъ, што жъ первый владыка Бряньскій Нектарей далъ ему селцо церковное Святого Спаса, на имя Очкасово… Ино мы ему на то сесь нашъ листъ дали: нехай онъ тое селцо Очкасово… держитъ во всимъ». П. Кулаковський пов’язує виникнення села із колонізаційною активністю чернігівського старости М. Калиновського: «В околицях Чернігова його осадчі перед 1638 р. осадили Жолвинку…». Вперше згадується в подимному реєстрі 1638 р. (Sioło Żołwinka) і налічувало 6 «димів».

В радянські часи назву села стали писати через «а» (Жавинка замість Жовинка), що страшенно не до вподоби місцевому люду. Однак у всіх офіційних документах нині фігурує саме «Жавинка», а процес повернення історичної справедливості занадто складний і остаточне рішення приймається вищими органами влади України.

ГУЩИН

Відомий як хутір з 1634 р. (згаданий серед володінь чернігівського старости Мартина Калиновського: «над річкою Біловіссю: Гущин…»), заснований незадовго перед цим (на рубежі 1620-1630-х рр.) на хвилі міщанської колонізації чернігівських околиць після надання Чернігову магдебурзького права у 1623 р. «На высокомъ бугр±, надъ р±чкою Б±лоусомъ, съ л±вой стороны». Про походження назви збереглося свідчення старожилів, записане 1730 р.: «Оная деревня, по сказки старожиловъ, поселена на купленной монастирской земли въ козака, прозиваемого Гущи, тому будетъ болше тридцати л±тъ». За монастирем село вперше згадується в царській грамоті 5 лютого 1661 p. ігумену Чернігівского Іллінського монастиря Зосимі з братією, де підтверджувалися права на маєтності, якими вони володіли по гетьманським і полковничим привілеям («да на рек± Белоусе мелницею Гущинымъ»). Оскільки згадувався не населений пункт, а лише млин («мелница Гущина» фігурує також в наданнях 1676 та 1688 р.), то напрошувався висновок про спустіння поселення, яке було залишене людьми і певний час стояло пусте. Між тим ситуацію проясняють матеріали перепису 1666 р. У Гущині окремо вказано 1 селянський двір (Ананьї Артемова) з двома сім’ями підсусідків. А в іншій частині документу зустрічаємо відомості про належність млинів під селом відразу двом монастирям: «Борисогл±бского монастиря деревня Гущи. На речке на Белоусе млын о дву колесахъ хл±бомелных…Илъинского монастыря под деревнею под Гущином на реке на Б±лоусе млын о дву колесахъ хл±бомелных». Також нещодавно опубліковано універсал чернігівського полковника І. Лисенка від 29 квітня 1670 р., в якому йде мова про вільні грунти в селі, а згадки про отаманів городових, війта «з мужами» чітко підтверджують, що Гущин продовжував існувати: «Ознаймую тимъ писанем кождому потребуючому в±дати, меновите паномъ сотникови белоускому, атаманомъ городовымъ жолвинскому и гущинскому з товариствомъ, войтомъ таменшимъ з мужами, и кому бы едно презентовано тое писанъе … теды, видячи я грунта пустовскіе при сел± Жолвинце, такъже и Гущин±, з пляцами дворовими в помененних селах, меновите бывшіе негдысься поругою лежачіе, его милости пану Ивану Домонтовичови, енералному Войска Запорозкого суд±, слушной прозб± его давши м±стце, в спокойную надалемъ посесію»

ПАВЛІВКА

Як зауважує О. Лугина, «у листі колишнього чернігівського єпископа Антонія Стаховського до свого наступника Іродіона Журавського про кордони монастирських володінь, написаного бл. 1731 р., на р. Білоус згадується топонім «Павлова Гребля». Спорудження загат, перегородження річок здійснювалось з метою побудування на них водяних млинів. Логічно припускати, що і на цій греблі стояв млин, яким володів чоловік на ім'я Павло. Пізніше біля греблі виникло поселення, що й одержало назву від її власника»405. Дослідник схиляється до думки «про існування Павлової Греблі вже у 1620-1630-их роках», що видається неправдоподібним. Вірогідно, топонім з’явився уже у ХVІІІ ст., а за кілька десятиліть на ньому виникло поселення. Вперше згадується в описі 1781 р. біля хутора Трисвяцького (нинішньої Трисвятської Слободи) як власність кафедрального монастиря: «Тутъ же на р±чки Б±лоус±, монастирская плотина о 4 амбарахъ, при коей подданическихъ хатъ – 2. Тамъ же хуторъ Павловка, … въ немъ подданическихъ хатъ – 3». Село виникло незадовго до того, оскільки відсутнє у Рум’янцевській ревізії 1767 р. Вірогідно, «монастирская плотина», що знаходилася між Трисвяцькою Слободою та Павлівкою, і є Павловою Греблею. І саме від неї отримав свою назву оселений поблизу хутірець. Слід гадати, що з часом Павлівка і «подданические хаты» на греблі становили єдине поселення. Зокрема, ревізія 1859 р. фіксує розростання Павлівки, в якій налічувалося вже 17 дворів

ШЕСТОВИЦЯ

Згідно опису Д. Пащенка, «положеніе им±етъ на ровномъ возвышенномъ м±ст±, при луг± р±ки Десны». Три основні версії походження назви села: «від слова «шостак», яким називали шостого сина з боярського роду; взимку шлях позначали «шестами» – жердинами-віхами, щоб подорожні не збилися з нього; у перекладі з давньолитовської мови Шестовиця означає підвищення над болотяною місцевістю». Вперше згадується в «Пам’яті» 1527 р.: «Шостовичи село уверх по Дисне, то село боярское, домов 20»680. Між тим, потужні археологічні дослідження останніх десятиліть в районі Шестовиці дають підстави виводити історію села з часів Київської Русі. В урочищі Коровель існувало городище, де розміщувався найбільший на Лівобережжі табір дружинників київських князів, і яке займало стратегічні позиції на підступах до Чернігова з півдня, контролюючи місто. Пік могутності поселення припадає на Х – початок ХІ ст., пізніше городище Коровель занепало і втратило своє домінуюче становище в регіоні, переживши кілька воєнних катастроф і відроджень. «Вірогідно, у жовтні 1239 р. городище Коровель було заздалегідь залишено мешканцями без опору. У всякому разі, матеріали другої половини ХІІІ ст. ані на його майданчику, ані на посаді поки що не виявлені, у той час як у декількох сотнях метрів на південний захід, на підвищеній ділянці західного берегу стариці Коровель ще 1970 р. … зафіксоване невелике селище. Воно складалося з кількох садиб післямонгольського часу (другої половини ХІІІ–ХІV ст.)… Розташування поселення поряд із суходільною дорогою Чернігів – Київ, неподалік від урочища Узвіз, дозволяє припустити, що мешканці поселення обслуговували цей шлях у другій половині ХІІІ–ХІV ст., перебравши на себе функції городища в ур. Коровель. У подальшому центр життя цього мікрорегіону переноситься, вірогідно, на городище в центрі сучасного села, назва якого прослідковується у письмових джерелах … щонайменше з ХVІ ст.». Про зв’язки з післямонгольскими часами побіжно може свідчити згадка боярина «Шестовицького з Чернігова» у метричних реєстрах 1509 р.

Коментуючи цей факт, О. Русина зазначає наступне: «За часів Івана ІV, десь на зламі 30-40-х рр. ХVІ ст. чернігівська волость Прилуцьке городище була «роздана в поместье … детем боярским черниговцом, Миките Лахиреву да Ивану Шестовитцкому»… Очевидно, що Шестовицькі отримали своє родове прізвище від с. Шестовичі (суч. Шестовиця) … «Пан Гридко Шестовицкый ис Чернигова» вписав своїх родичів до пом’янника Києво-Печерського монастиря десь наприкінці XV ст.». Вірогідно, на початку ХVІІ ст. село запустіло, що стало наслідком так званої Смути в Московській державі. Зокрема, в жовтні 1614 р. князю Якубові Ликову надано урочища Слабин і Шостовицьке («uroczyszcza Szostowickoho у drugiego uroczyszcza nazwanego Slabun»). А 4 червня 1616 р. королівська канцелярія видала підкоморію київському Самуелеві Горностаю привілей на Чернігів з Слабинським та Шостовицькими городищами («z horodyszczami Slabieniem у szostowickim»), тобто запустілими поселеннями. Хоча, як вважає П. Кулаковський, цей привілей не був реалізований». Втім, незабаром послення відродилося, про що красномовно свідчить опис меж земельних володінь Чернігова, укладений 25 березня 1625 р. королівським ревізором і смоленським земським підсудком Ієронімом Цехановичем: «Начавъ от села Шестовиц± подле гори Шестовицкой до Гацковского логу, … чрезъ Десну р±ку; отъ Мамчи въ озеро Опромотъ и въ р±чку Маломолку по селище Шестовицкое, отъ куди вишеписанное ограниченіе почалось». У травні 1628 р. чернігівські райці звинувачували Б. Грязного у привласненні належних місту грунтів біля Шестовиці («do wsi Szostowice nazwaney»)687. А за два місяці, в липні 1628 р., у ствердному привілеї, наданому Борису Грязному, на території Слабинської волості названі слободи Золотинка і Слабин, деревня Шостовиця. За подимним реєстром 1638 р. Шестовиця (Sioło Szostowica) залишалася у власності Б. Грязного і налічувала 20 «димів». У ХVІІІ ст. при селі існували хутори: «При сел± Шостовиц± хуторъ Раздоровъ надв. сов. Селецкаго; въ ономъ 1 хата. Хуторъ Коровле, отъ Шостовицы въ 1 в[ерсте], влад±нія онаго ж Селецкаго, въ немъ 2 хаты». Другий з них – на місці поселення часів Київської Русі, яке після ХІІІ ст. залишалося не заселеним. За інформацією археологів, «у ХVІІІ–ХІХ ст. городищенський майданчик деякий час використовався під сільське кладовище»

Карти передмістя Чернігова та сучасної території Киїнської ОТГ з часів 19 століття.