Киїнська територіальна громада
Чернігівська область, Чернігівський район

«Війна ‒ не така страшна, як спогади про неї»

Дата: 30.05.2024 10:11
Кількість переглядів: 59

Анатолій Ярошенко: Як моя бабуся казала: 

«Війна ‒ не така страшна, як спогади про неї»

 

Інтерв’юер: Є така річ як колективна пам’ять: наші історії, досвіди що і створюють її.

Анатолій: У кожного вона своя, особиста. Колективної пам’яті нема. От ми тут у трьох сидимо, а завтра спитати: «Що було?» і кожен розповість своє. Про одне й те ж саме, кожен розповідає своє, інколи навіть протилежне. Тому нема колективної пам’яті. Вона [пам’ять] складається із особистих історій.

Як не крути, історію не будуть вивчати по особистим історіям яких мільйон. Фізично їх вивчити не можна, навіть прослухати, продивитися. Тому буде якесь узагальнення. А це узагальнення з чого буде складатися? З того, що повикидають подробиці, які, можливо, не такі важливі. Можливо, вони занадто особисті.

А от в родині? От там вже будуть подробиці. Тому варто записувати ці історії по-свіжому. Коли ще люди пам’ятають не кільки факти, дати, час, а й пам’ятають свої емоції. Як вони ставилися до того, що відбувалося.

 

Інтерв’юер: Якщо ви знаєте історію свого роду і особисто пережили події повномасштабного вторгнення військ росії в Чернігівщину, на Україну загалом, чи не знаходили для себе, якісь паралелі?

Анатолій: Не тільки знаходили, а навіть аналізував. Чому так і чому відрізняється. Як воно могло статися і що є спільного, які висновки з цього можна зробити.

Висновок я знаю. Різні війни, які відбувались і на нашій території, і в яких брали участь мої родичі (наприклад, та сама фінська війна чи японська війна). І я роблю один висновок. До будь-якої війни, яка буде наступною, не можливо підготуватися. В принципі. Вона зовсім інша і для військового, і для цивільного населення, і взагалі для побуту. Як моя бабуся казала: «Війна ‒ не така страшна, як спогади про неї».

Війна не страшна [в моменті]. Ти нічого не розумієш. Ти... знаходися зовсім в іншому стані. А потім, коли згадуєш, вже починаєш розуміти: що це було і наскільки було страшно, на який межі був за пів кроку. І все.

 

Як моя донька зідзвонюється з подругою, коли московити відступили. Зв’язок з’явився, телефони позаряжали. Подруга в Лукашівці. І каже донька: «Як там у вас?» Їй відповідають: «Там трохи постріляли. У церкву попали. Там кришу знесло. А так нормально. У вас що?». «Та і у нас два рази стрельнуло», ‒ каже донька.

Коли всі вже обстріли закінчились, я так походив навколо. Потім з’явилися гугл карти. Свіженькі. Я нарахував в радіусі 100 метрів від хати 84 воронки. От як воно було. А тоді що знав?

Отам хата пробита смерчем, він не взірвався. Там, од града ракета стирчить. Все. Я більше нічого не знав. Да, вибухає. Тут люди гинули. Тут все це відбувалося, але це все як сприймалося? Зовсім інакше: не по мені, тоді зараз на це не варто звертати увагу. Потім колись. Ну так було.

 

Були сусіди навпроти і через паркан. Це всі сусіди. Інші вже далеко. У нас тут через 100 метрів колодязь. Там брали воду. Вичерпували до дна. Ніхто ним до цього не користувався. Там сходилися й бачилися. Я, коли брав воду, то три рази лежав по пів години, бо страшно було повертатися. Дійшов, води набрав, а назад обстріли. А обстріли відбувалися у нас тут на цьому краю. Це ж край села: моя хата, там ферма і все. За фермою поле. За полем вже ворог.

 

Ми рахували тільки ті обстріли, що по нам. Потім вже не звертали у вагу, сиділи, розмовляли. Уже десь так у середині березня сидимо, розмовляємо і як стрельне танк, то думаєш ‒ вже дай хоч сказати, бо так набахкало голову що страх.

 

Телефон єдиний був у мене. Міг сестрі додзвонитися. Вона жила в Рівненській області. І зв’язок був десь так, за годину на п’ять хвилин міг з’явитися. Треба було виходити на відкритий простір, на город, а там з десятого-двадцятого разу щось зловить. Ми потім дізналися, що це РЕБ працювало. Як вони [російські війська] виїхали, взагалі з хати можна було дзвонити.

 

Ну село є село. Ми не готувались до війни, але готувались до зими. Зима в селі, навіть у такому як наша Киїнка ‒ це складнощі доїзду. Навчені були ковідом, що маршрутка може не їздити. Тому робили запаси круп, те, що не псується. Була картопля в погребі, закрутки. Але, звичайно, не було м’яса. Його було дуже-дуже мало. Звісно те, що швидко зіпсується, переварили.

 

А у нас тут був газ, світло [до 24 лютого 2022 року] і дрова я не заготовував. Киїнка жила ж зовсім не так як інші далекі села. Мало в кого дров’яний котел був, або грубка яка. Де брать дрова? Ламали хто забори, хто свої дерева обрізав. У нас поруч тут пилорама. Там палки, доски, що вхопив, то і взяв. А дерево мокре, сире, мерзле. І ось так якось готували.

 

А після 28 лютого, коли перший масований обстріл був, ми вже ночували у підвалі. Два снаряди прийшло, вікна повибивало, сарай завалило. Собака була контужена, через два дні відійшов. Кіт був у хаті, жив, але потім собаки загризли.

Це було вночі. Ми ще спали в хаті, бо донька боялася сама. Спали в Нікиній спальні: я на матраці на полу, вони на кроваті. І тут обстріл. Ми навіть не взуті повилітали аж за пів хвилини до того, як у двір прийшло два снаряди. Якщо б залишилось в хаті… Уламки прошили хату наскрізь і саме кімнату на тому місці, де спали. Якщо б не груша, яка там досі стоїть і груші чудові родять, то все... Снаряд влучив в неї, розділився на дві частини ‒ одна пішла в туалет і сарай, а друга в хату й повибивало вікна. Якщо б не груша, мене, мабуть, всієї моєї родини не було.

 

У погребі було холодно. Дуже-дуже холодно. Це найстрашніше, що під час обстрілів, ‒ холод. Бо він не припинявся, не зникав. Обстріли? Ну, скільки там? 10-15 хвилин, годину. І все. Виходимо. Припинилось. А холод не припиняється. Погреб не прогрівається. І він ще й набирає вологи.

Старі матраци, які ми натягували туди, якісь тряпки. Я туди в підвал двоє двойних дверей таких дотяг. Кинули на землю, наверх матраци і потім якось вже самі лягали. Ті матраци за добу стали такі, що хоч викручуй [від води].

І я згадав, що лежить багато, ще запасів пінопласту сто міліметрового. Цим пінопластом вислали весь погріб, а наверх коври, дорожки ‒ все шо було. От таким чином ми захистились від холоду, який йшов знизу.

Ну і звісно, вдягнений. Рухатись було дуже-дуже важко. А у мене дружина не жила ніколи в селі. Вона не знає, як це дровами щось там топить, як готувати на вогнищі. 

 

Потім, у нас, їжа з’явилася несподівано. Прилетіло кілька снарядів у склади з зерном. І там пшениця, трохи було пшона. І люди потягли, бо воно там пропаде, згорить. Я стільки народу, навіть не знав, що в Киїнці є. Вони всі по нашій вулиці їхали, ішли й тягли це пшоно, пшеницю. І ми пшоно варили, суп з пшоном. 

Чоловік був який трохи допомоги возив, дітям памперси, трохи продуктів. Ну, і підвозив те, що там десь пропадає, кому шо. І він якось привіз два кілограма курятини. Воно такою брилою замершою було. 

Я грибник, у мене було багато грибів, ми їх варили. 

Я за місяць втратив 14 кілограмів, а дружина 8. Як не крути їжі не вистачало, бо холодно.

 

Найбільше хотілося хліба. Десь у середині березня волонтери почали привозити хліб. Збирався натовп, черга, пів буханки давали не на людину, на двір. Оце було. Хитрили. Навіть ми хитрили, в обличчя дружину не знали, а доньку знали. Вони шли і як на два двори отримували буханку. Це було за місяць разів п’ять, що так от хліба отримували.

Коли першу буханку отримали, то дружина йшла додому, плакала. Хліба взяла нарешті. Оце так було. А найсмачніше що було ‒ цей хліб із полуничним варенням. Зараз варення стоїть, ніхто не хоче і дивитися на нього. От так от було.

 

Справу тому, що я є головою язичницької громади міста Чернігова, яка має назву «Кола Сіверщина». У мене у дворі стоїть капище. 21 березня у язичників велике свято ‒ Рівнодення. Обстріли гатять, щось там у місті горить, я проводив обряд. Відео коротеньке зняв.

 

Був механічний годинник, на ньому часи дивилися. І ми десь 6 чи 7 березня вже заплуталися, яка ж дата сьогодні. Шосте чи сьоме? Ну, перепитали, передивилися там. Уже на останніх відсотках заряду в телефоні ‒ сьоме. І я почав кожен ранок записувати, яка сьогодні дата. А записати чим? Оце недогарком.

Чому ми записували? Тому що 17-го березня у мене день народження, 31-го березня у доньки, 4 квітня у дружини. Березень у нас дуже важливий, дати треба знати.

І потім десь аж 20-го числа, з’явилась можливість через три вулиці дві години на день принести один телефон зарядити. Отак по-черзі заряжали.

 

На моє день народження подарували аж десять цигарок. І сусідка принесла десяток яєць. Оце було святого і такі подарунки. На день народження доньці друзі принесли (де вони взяли?) шоколадку. А на день народження дружини 4-го квітня, ми поїхали на Подусівку і, нарешті, помилися, поспали в теплі перший раз. Дістали два літра бензину до машини. Я на своєму горбі тягнув до генератора акумулятор. Ми його підзарядили.

 

Я розумію, що не всі можуть про це говорити, але мовчать про туалет. Звісно, коли це одна родина: я, дружина, донька, то це ще якось. Хоча теж, не кожен може себе примусити. Комфорту там ніякого немає. А люди навіть не думають, що з цим стикатись прийдеться. 

 

Я витрачав час на розбирання заваленого сарая. Дружина якимось чудом познаходила японське малювання. Звісно, дуже багато часу забирало приготування їжі, тому що зручностей немає. 

Дуже багато часу займало витягування всіх тряпок із підвалу сушить. Якщо з’являлись можливість підсушити, витягували, а воно важке, незручне. Витягували. Розкладали. Сушили. Потім... 

Знову ж такий багато часу займало піти хліба дочекайся. Піди дай телефон на зарядку. Потім піди забери. А це ж не п’ять метрів.

Якась така дрібничка до війни займала хвилини, то могла перетворитися на пів дня.

 

Згадується це все, постійно згадується. І от, наприклад, моя дружина, донька у погреб за картоплею не ходять. Не можуть. Все згадується, все постійно згадується. Думається. Ми знали вже на який цеглині, який малюнок тріщин.

 

Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

 

Фото без описуФото без описуФото без описуФото без описуФото без опису

 

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь