До останнього не могла повірити
Лілія Демонтович: я до останнього не могла повірити
Попала я під обстріл 28-го лютого. Нас було доправлено в обласну лікарню. І повернулася 1-го квітня в Киїнку, тому що до того часу ні з Чернігова попасти в Киїнку, ні з Киїнки приїхать до мене ніхто не міг. Чоловік мій знаходився тоді у морзі. А мені, якщо чесно, було некомфортно находитись в лікарні, коли в любий момент його могли захоронити десь у братській могилі.
Це був стрес, мабуть, для всіх. Тому що прокинулись ми від того, що почало гупати. Спочатку ми не сприймали це як початок війни. Думали, що це навчання.
Батько зайшов мій о 6 годин ранку і каже, «Лілля почалась війна», я кажу: «Ти що, прикалуєшся? Ну, чесно». «Да ні, Лілля, он гупають», ‒ каже в відповідь. А потім почалося це все, скупівля продуктів.
Дуже багато було розмов навколо цієї теми [війни] і розмови почалися ще задовго. Мабуть, більше, чим за рік. Говорили, що, скоріш за все, буде якесь вторгнення чи якісь бойові дії. Але ми думали, що буде на Донбасі, що буде воно йти більше в ті райони.
Просто, що таку масову війну я не могла повірити довго, я до останнього не могла повірити. Начала вірити в те, що почалась війна, коли в новинах 24-го лютого прочитала, що перші були обстріли Харкова. У мене кума живе в Харкові, у їх приліт був в перші години. Перетелефонувала, плаче, каже: «Лілля, ми в метро, у нас будинку немає, в сусідній під’їзд був приліт. На нашій половині взагалі ні вікон, нічого, все».
Потім стали телефонувати, що все ‒ відміняється робота. Ніхто нікуди не йде, бо мені треба було йти на роботу, чоловіку, він будівництвом займався, дитині в школу, інша на практику. Всі залишилися вдома. Не знали, куди себе діть. Був настільки шок, що не знали, з чого починати, куди, що робити.
Хліб дуже швидко в Киїнці закінчився. У мене кум продукти возить селами. Він, мабуть, чи 25-го, чи 26-го привіз, напевно, буханок десять свіжого хліба. Каже: «Лілля, ну, роздать ми пока не можемо, бо це не наш хліб, а, може, кому треба буде, так попродавати, хоть по самій мінімальній ціні».
Чоловік мені скупав зерно, крупи, тому що, він прекрасно розумів, що якщо почалась війна і що війна почалась під Черніговом, то рано чи пізно можна залишитися без нічого.
Все, що можна було, ковбаси, все в морозилки закидалися на всякий випадок. Так ми цим не встигли покористуватися. Вже по цьому [після 28-го лютого] рідні мої забрали, так як у нас будинок був дуже пошкоджений.
Зі слів рідних березень місяць, взагалі був настільки важкий, що не хліба, не круп не було, крупи для тварин закінчувалися. Мати моя ще ходила у сусідки корову доїла, бо сусідка виїхала.
Погреб скоріше, більш опасний був. Один раз спустились, вийшли, і більше ми туди не спускалися. Тільки вже спустились у побитому стані, у пораненому стані.
У перші ті дні початку війни діти були з нами. Перший обстріл трапився 28-го лютого. Дочка дуже була неспокійна. Вона до того побігла до мамки на паралельну вулицю. Там була сестра моя з племінником, мама, племінника дівчина з родиною приїхали з Чернігова. Тобто, чимало там було людей. Вона себе там наче комфортно почувала. Наш будинок знаходиться якраз біля траси... Коли йшла техніка наша, це було страшно. Ти стоїш на городі, бачиш, як їдуть танки.
Чоловік забіг і сказав падати на поли. А потім, коли він закінчився, ми вийшли на вулицю з таким, що ми підемо погреб ховатись.
Горіло щось напроти сільради. Там були прильоти сильні. Я зателефонувала батькам мами, щоб спитати як вони сказали, чи все в порядку.
Треба була допомога на мосту. Швидкі допомоги не можуть приїхати. Машину побігли ми з чоловіком виганять, я малому приказала будь у погребу. У погреб ми вернулись вже з пораненнями. Тому що одразу почався другий обстріл.
Для дітей це був дуже великий стрес. Син в той момент був з нами, коли це все сталося. І він в лікарню з нами поїхав, він швидку допомогу викликав, він допомагав і батька переносити, і мене.
Потім племінник мій своєю дівчиною і з моєю дочкою тікали з Киїнки пішки через дачі, а тоді під обстрілами далі. Військові забрали малого привезли до Ані, дочки моєї, бо він попросився до неї. Діти в Чернігові були разом із свекрухою.
А потім 22-го березня військовий разом з волонтерами вивезли дітей, у яких не було батьків. Тобто хто або втратив батьків, або залишився без них. Куди могли вивозили. Мої діти з ними в шість ранку виїхали, а їхали такими дорогами, що добрались тільки в два часа дня.
Син передав мені мій мобільний телефон. Поки був зв’язок, да, спілкувались. Мати моя заряжала свій через сусіда, бо світла ж не було. У Киїнці не було ні газу, ні світла, ні води. Нічого такого, що залежало від світла.
І мама у мене була. А мами зараз нема, вона померла через 9 місяців після початку війни. Нерви.
Кури в мене були. Коли будинок наш пошкодило, то заборів не стало ні одного: ні спереду, ні ззаду, ні по бокам. Бо у нас там приліт був якраз між мною і сусідкою, така вирва чималенька.
У мене троє собак, двоє котів на той час були і кури. Кури жили в сараї, вони боялися вийти. Собаки. Той день вони ховались з нами у погребі.
Так, собаки сиділи на межі. Ждали, поки батько принесе від мамки від моєї їжу. Він кожного дня ходив, носив в чугунах їсти курям, котам, собакам.
От якось з ким ми спілкуємося зараз, воно наче, знаєте, само по собі, вертаєшся. Хочеш, не хочеш, а воно повертаєшся. Воно наче вспливає у пам’яті. Хочеться забутися, воно не забувається.
Я після лікарні, після того, як поховала чоловіка, поїхала до дітей в Носовський район. Ми там були до середини квітня. Як в Киїнці з’явилось світло, ми повернулися. Як відновлювалися? Волонтери допомагали, бо у нас було пошкоджено все. Ні одного вікна не залишилось, двері все вибило.
Для мене було дуже багато стресу на той рік. І втрата здоров’я, втрата роботи, втрата чоловіка, втрата матері. Коли ти приїжджаєш в будинок, де тільки почав робити ремонт, все спочатку строїти і ти приходиш, а у тебе хаті армагедон, в житті арвмагедон. Ну, це важко.
Я зараз дивлюся на свою кухню, і згадую там прабабусю, до якої давним-давно їздили, і в неї завжди була оця гора запасів, якась купа солі. То не можливо за все життя з’їсти. Іще якась тисяча і одна пачка сірників. Я ніби не могла зрозуміти, звідки це взялось. Тому що вона пережила, мабуть, війну. Тепер ми зрозуміли.
Також стала більше ощадлива. Все стараюсь, або так, щоб воно в продуктах було, або так лежало: щоб трохи на карточці, трохи готівки. Бо тоді кинулись налічки не було, а племінник мій в перший день у Чернігові знімав з карти гроші нам. Тобто, тепер розумію, що тримаю, щоб налічні гроші завжди були. Документи всі вкупці.
Мені город знімав стрес. Я рачки, боком. Неможна взагалі було, а мені оце город ‒ щось десь покапашиться. Квіточки ‒ це для мене було антистрес. Це мабуть єдине, що в той момент вивело із депресії.
Діти живуть одним днем. Я живу одним днем. Намагаюся, але я розумію, що ти построїш і які ти плани построїш? Ти не знаєш, як буде завтра.
Дітей умовляла виїхати, вони не хочуть. Вони сказали, що ні, будуть тут. Не знаю, чи буду в майбутньому дітям, внукам своїм розповідати. Дітям немає смисла розповідати. Вони це все пережили. Вони навіть питали, для чого ви пішли виганять ту машину, для чого було туди йти. Я намагалась пояснити, що ми ж хотіли допомогти, ніхто ж не думав, що буде другий прильот.
Спочатку наче трошки було звинувачення: «чого ви туди пішли», «чого ви не ховались», «мали бути з нами». Син був присутній при всіх розмовах, при всьому. Його не пустили саме на вулицю, він був у дворі. Його ударною хвилею в погреб закинуло. Це було диво вийшло, коли він це все мені розказав.
Ну я розумію. Я довго почувала себе винною, що ми вдвох, чого ми вдвох туди пішли. Я довго сама аналізувала: чому вдвох? Ми два таких атлета ‒ треба?, значить треба! А тепер розумію, не дай Бог, це ж добре, що мене витягли з того світу, а якби не витягли, з ким би залишалися діти?
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
