На гаражі написали «Садова-1, виживаємо».
Віктор Срібний: на гаражі написали «Садова-1, виживаємо».
Щодо прориву кордону, якби я особливо не взяв до увагу. Ми взагалі вважали, що вони [російські війська] не зайдуть в Шестовицю, бо не тільки я, а також люди в селі з якими я розмовляв вважали їм тут робити нічого, але виявилося навпаки, що вони сюди зайшли. Ось.
― Із 24-го по 28-е чим ви займалися?
― А як звичайно, в селі завжди є робота. 28-го подзвонила Ніна, каже: «Приїжджай, забирай нас». Я поїхав, всіх забрав дружину, сина Олексія, дружину старшого сина Ірину та онуку Женю привіз всіх в село і ми почали чекати, що буде далі.
― Як ви дізналися, що росіяни зайшли в село?
―На горизонті з’явився танк. Першим вони зайшли з боку аеропорту Михайло-Коцюбинського і от по нашій вулиці проїхали в центр села. Вони одразу переїхали на інші вулиці.
Не задовго до заходу російських військ приїхали наші військові попросили організувати лопати та бензопилу. Я віддав свої лопати, сусід Слава бензопилу свою дав, казав, що там дерево завалити треба та викопати канаву, це тільки ми потім зрозуміли, що канава та і те дерево все одно їх надовго не затримає.
Зранку Ніна готувала щось на сніданок. Я відкривав замок хвіртки, іноді довелося виходити на вулицю і розмовляти, бо тут така була ситуація, що якщо вони [окупанти] бачать, що біля будинку ніхто не ходить, не кого не видно, що хтось рухається біля будинку, тоді намагаються зайти в будинок, щоб поселитися в ньому. Якщо вони бачать, що тут хтось ходить, хтось рухається, хтось є, тоді вони не роблять таких спроб.
От якось так було. Тому ми іноді були вимушені виходити, розмовляти. Прийшов один, попросив сковородку. Я йому дав ту сковородку, але вона не повернулася. А, ну теж іноді приходили, вони нагло в погріб не лізли, а якщо просять, то баночку огурців дадим. «Ребята, банку треба повернути», ‒ кажу їм. Обов'язково банку повернули. Якось так було.
Трохи в холодильнику був запас м’яса і всього іншого. А, власне кажучи, картопля, морковка, буряк, консервація, всього цього було достатньо. Тому про продукти навіть і думати не хотілося на той час.
Вода у нас була, центральний водопровід. Тому поки електрика була, вода качалася, звісно. А коли вже роздолбали трансформатори, тоді вода зникла.
Після того як наш будинок був зруйновано ми перейшли до Тамари Іванівни на вулицю Садова. На залишках свого гаража написав «Садова-1, виживаємо». По-моєму, це було 7-го марта.
У Тамари Іванівни проживало декілька сімей. Воду ми брали з колодязя. Брали відра, бідон, каністру та йшли по воду. Від сусіда Слави ми принесли буржуйку зроблену з диска (колеса вантажного автомобіля). Велику 40 літрів Каструлю ставили на цю буржуйку наповнювали її водою і з шостої години ранку розігрівали її, підтримували в гарячому стані на протязі на протязі дня.
Наші телефони позабирали, вони згоріли разом з колоною на нашій вулиці.
Мені вдалося знайти телефон у нас в Шестовиці. І я трохи фотографії наробив. Оце отут від перекрестка я фотографував. Тут вже трохи гільзи позбирали місцеві жителі, тому що вони латунні.
Коли проживали на Садовій у підвал дуже рідко спускалися, нас не обстрілювали. Після обстрілу колони на нашій вулиці русські відійшли в сторону лісу. Вони йшли на той район, а потім взагалі перемістились в ліс. Тому вже в цю сторону обстрілів ніяких не було. Єдине, що іноді ми в погріб спускалися, на тракторному стані, там трішки вище теж БК вибухав, коли з літаків скидали бомби, обстрілювали переправу.
Оце коли в них вибухало БК, воно громихало так дуже серйозно і навіть ми опустилися в погріб. Щось було, чуємо, що над погрібом просвістило, десь недалеко впало. Це оце, що ми всі спустилися.
Та якось час проскакував дуже швидко, я даже не можу згадати, щоб ми щось там дуже важливе таке робили. То на чай на Вішневій вулиці нарвем калини.
Там потепліло, березовий сік почав іти. Десь пішли сок прокрутили. Потім хтось захотів піти сітки поставити на рибу. Ми з одним товаришем шли-шли. Через трасу йти треба. «Ні, ‒ кажу, ‒ я не піду». Вони самі пішли.
Коли зникло світло? Світло, світло. Трошки раніше зникло, ніж нас обстріляли. Так десь орієнтовно 5-го, березня.
У нас був ліхтарик підвісний, він ще залишився обгорівший. Коли батарейки розрядились ми використовували акумулятори від садових ліхтаріків. Колись декілька років до війни дружина придбала садові ліхтарики в яких акумулятор заряджався від сонячних батарей. Ті акумулятори які розрядились я вставляв в садові ліхтарики і розкладав на підвіконня.
От якось так. Ось кілька днів так ми вже жили, а потім, я пам’ятаю добре, що Ніна пішла готувати, сніданок і перестав йти газ.
З часом я зрозумів, що готувався обстріл вулиці, подача газу була перекрита.
Мились в тазику закрившись в дальній кімнаті, гаряча вода в нас наявності була кожного дня. Жінки прали одяг.
Поки телефони у нас не забрали ми іноді зв’язувались з друзями знайомими. Після того як позабирали у нас телефони і вони згоріли в автомобілі коли вибухала колона тому, власно кажучи, нам зв’язок підтримувати не було як і з ким. Номера телефонів залишилися в телефонах. Сусідка Таня, коли забирали телефони, заховали свій телефон, сказала нема. Заряджали ми його від автомобільного акумулятора. Іноді, так, трішки зв’язок пробивався , з боку Чернігова. Сусіди намагались додзвонитись до батьків та родичів.
То дровишек треба трішки підрубати, тому що теж, розумієте, топити ж треба було. Тільки дровами можна ж було топити. Тому завжди якесь заняття було. Не те, що там зранку до вечора. Ну так, ненапряжно, завжди чимсь тоді позаймаєшся. У нас тринадцять чоловік проживало в будинку, ми нахікаємо в хаті так, що не може бути у нас холодно.
Після залпів граду, в сторону Іванівки чи Количівки, загорілась трава на лугу дим та вогонь приближались до лісопосадки біля села, ми та інші мешканці села бігали тушити.
Трошки страшнувато було займатися, тому що нам же кацапи казали: «Ви дивіться акуратно, тому що в нас завжди сидять снайпери».
Ночі? Вночі та вечором ми (я, Ніна, і Альона) виходили на вулицю і прислуховувались. Іноді ми чули, що там десь в стороні Чернігова починаються якісь рухи, переміщення, якоїсь техніки, це означало те що може бути перестрілка. Іноді було чутно як в сторону Чернігова летить дрон потім лунають вистрели військові намагаються збити цього дрона. Іноді в стороні лісу лунали вистріли ‒ це кацапи намагались збити дрон. Іноді Тамара Іванівна запитує, чи не чули ми сича? Якщо чули, цікавиться в якій стороні. Якщо в стороні лісу, то каже це гарно, а якщо в стороні протилежній, то це не добре. Ну так от вечором вийдемо і слухаємо.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
