«Ми жили на заводі в підвалі цеху»
О 5-й годині чоловіку зателефонував директор і сказав, що почалося. І це була жесть. Почали телефонувати батькам, а мама в Городні. Стали клеїти вікна скотчем. Дивилися, як виїжджали сусіди. Ми клеїмо, а сусіди збираються, пакуються, їдуть. Ми нікуди не збиралися виїжджати. Все воно закінчиться, думали, що вони підуть собі, розвернуться.
24-го ми ще в підвал не спускалися. Я швидко почала включати посудомийну машину, щоб посуд був чистенький, набирати водичечку. Хоча вже їсти не хотілося, але треба, щоб був запасик. 25-го ми вперше спустилися в підвал, коли воно вже почало шарахати нормально. Ніякі заспокійливі не допомагали.
Я люблю запаси. В мене вони є завжди. Тільки починає закінчуватись, ми в магазин поїхали, знову затарилися. Під час вторгнення навіть хліба не купували. Все, що було вдома, тим і жили, так само і таблетки.
Ми не збиралися виїжджати, думали, що для цього потрібна куча грошей. Треба знати, куди їхати. А тут вдома, в погрібі картопля є, закрутка, свої макарони. Просто хотілося зробити купол, щоб сюди нічого не прилетіло, щоб орки всі виздихли. Але все одно ж поїхали потім, коли вже був край. 28-го нас обстріляли. 1-го числа, коли не було в нас ніяких комунікацій, зателефонував кум і сказав, що йому передали, що орки вже ось-ось зайдуть в Киїнку. І ми як були в підвалі в халатах домашніх, в курточках, в сапогах дутиках, отак зібралися евакуйовуватися.
Стоячи на вулиці згадала, що в мене така здоровенна була виварка, куди я поклала каструлю, миску, три ложки, всі макарони. Я так в ахапочку все, що можна було схватити, взяла і дві баклажки води. Виїхали в Чернігів на завод, де працював чоловік. Ми жили там в цеху в підвалі.
Приїхали, стоїмо, їсти нічого, корма собаці нема. Що у нас тих дві пачки макаронів. Ми наступного дня зібрались, поїхали назад в Киїнку. Набирали речі, каструлі, посуди, бо з нами були куми з дітками. Найменшій дитинці було чотири місяці.
На заводі була вода скважена, є світло, є водичка. Хай вона технічна, але можна навіть помитись, коли моментами не було обстрілів. Коли вирубили світло на заводі, поїхали додому, взяли таганок, газовий балон і готували вже на балоні.
Вдома була ще електродуховка невеличка, ми її забрали з собою. Навіть вимудрялися, коли було світло, щось готувати. У дитини, Карини, 12 березня день народження. І я їй, поки вона спала, готувала торт. До мене кум підійшов напередодні і каже: «Що треба для того, щоб ти дитині спекла торта? Ми дістанемо». Кажу: «Все є». Попили чайочка, порізали тортик, позадували свічки. Ну як свічки ‒ сірники.
18 березня наші родичі виїхали, а ми родиною вирішили залишитися. Ми вимили весь цех, всі туалети. У нас таке було чистюсіньке все. Насправді, коли вже закінчила домивати, почались такі конкретні обстріли. Був приліт в сусідній завод і все навколо було в диму, підвал теж пах димом. Вимкнули світло, то вже було повністю все. Ми зрозуміли, що потрібно їхати.
Ледь-ледь дочекались закінчення комендантської години. Дитину не будили до останнього, поки не почула, що їде чоловік. Машина стояла далеко на заводі, а ми не знали чи вона жива. Ми пригнули, поїхали. Виїхали. Тоді перший раз їхала Черніговом, а там жесть: все валяється, лінії порвані, стовпи лежать. За той місяць, який був, стільки не молилась за все життя. Особливо, коли ми їхали дорогою життя.
Ми домовлялися з чоловіком. Він у мене любить, щоб все було чітко. Сказали там в шість, значить, маємо виїхати в шість. А в мене є якась чуйка, йому казала: «Не вздумай на мене кричать, підганять. Ми виїдемо тоді, коли нам потрібно буде». Трошки запізнилися, але їхали і не було жодного обстрілу по дорозі.
Чоловік відкрив вікно авто. Село, дерев’яний якийсь заборчик нефарбований і горобці. Я ніколи не думала, що вони такі класні. Вони живі, цвірінькають, по заборчику, тик-тик-тик, собі пригають. І ми, як люди з підвалу, які там місяць майже прожили, не бачили цієї природи. В Київ приїхали, а там люди гуляють. Молодь за ручки тримається, гуляє. А ми перелякані, дикі, в цих всіх халатах, зашушкані.
20 березня виїхали, 20 квітня повернулися. У мене день народження 24 квітня. Я, коли ще сиділа в підвалі, казала, що буду святкувати своє день народження і пекти паску вдома. Так воно і вийшло.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
