Киїнська територіальна громада
Чернігівська область, Чернігівський район

«Ми жили на заводі в підвалі цеху»

Дата: 04.07.2024 03:58
Кількість переглядів: 45

О 5-й годині чоловіку зателефонував директор і сказав, що почалося. І це була жесть. Почали телефонувати батькам, а мама в Городні. Стали клеїти вікна скотчем. Дивилися, як виїжджали сусіди. Ми клеїмо, а сусіди збираються, пакуються, їдуть. Ми нікуди не збиралися виїжджати. Все воно закінчиться, думали, що вони підуть собі, розвернуться.

24-го ми ще в підвал не спускалися. Я швидко почала включати посудомийну машину, щоб посуд був чистенький, набирати водичечку. Хоча вже їсти не хотілося, але треба, щоб був запасик. 25-го ми вперше спустилися в підвал, коли воно вже почало шарахати нормально. Ніякі заспокійливі не допомагали.

Я люблю запаси. В мене вони є завжди. Тільки починає закінчуватись, ми в магазин поїхали, знову затарилися. Під час вторгнення навіть хліба не купували. Все, що було вдома, тим і жили, так само і таблетки.

 

Ми не збиралися виїжджати, думали, що для цього потрібна куча грошей. Треба знати, куди їхати. А тут вдома, в погрібі картопля є, закрутка, свої макарони. Просто хотілося зробити купол, щоб сюди нічого не прилетіло, щоб орки всі виздихли. Але все одно ж поїхали потім, коли вже був край. 28-го нас обстріляли. 1-го числа, коли не було в нас ніяких комунікацій, зателефонував кум і сказав, що йому передали, що орки вже ось-ось зайдуть в Киїнку. І ми як були в підвалі в халатах домашніх, в курточках, в сапогах дутиках, отак зібралися евакуйовуватися.

Стоячи на вулиці згадала, що в мене така здоровенна була виварка, куди я поклала каструлю, миску, три ложки, всі макарони. Я так в ахапочку все, що можна було схватити, взяла і дві баклажки води. Виїхали в Чернігів на завод, де працював чоловік. Ми жили там в цеху в підвалі.

Приїхали, стоїмо, їсти нічого, корма собаці нема. Що у нас тих дві пачки макаронів. Ми наступного дня зібрались, поїхали назад в Киїнку. Набирали речі, каструлі, посуди, бо з нами були куми з дітками. Найменшій дитинці було чотири місяці.

На заводі була вода скважена, є світло, є водичка. Хай вона технічна, але можна навіть помитись, коли моментами не було обстрілів. Коли вирубили світло на заводі, поїхали додому, взяли таганок, газовий балон і готували вже на балоні.

Вдома була ще електродуховка невеличка, ми її забрали з собою. Навіть вимудрялися, коли було світло, щось готувати. У дитини, Карини, 12 березня день народження. І я їй, поки вона спала, готувала торт. До мене кум підійшов напередодні і каже: «Що треба для того, щоб ти дитині спекла торта? Ми дістанемо». Кажу: «Все є». Попили чайочка, порізали тортик, позадували свічки. Ну як свічки ‒ сірники.

 

18 березня наші родичі виїхали, а ми родиною вирішили залишитися. Ми вимили весь цех, всі туалети. У нас таке було чистюсіньке все. Насправді, коли вже закінчила домивати, почались такі конкретні обстріли. Був приліт в сусідній завод і все навколо було в диму, підвал теж пах димом. Вимкнули світло, то вже було повністю все. Ми зрозуміли, що потрібно їхати.

Ледь-ледь дочекались закінчення комендантської години. Дитину не будили до останнього, поки не почула, що їде чоловік. Машина стояла далеко на заводі, а ми не знали чи вона жива. Ми пригнули, поїхали. Виїхали. Тоді перший раз їхала Черніговом, а там жесть: все валяється, лінії порвані, стовпи лежать. За той місяць, який був, стільки не молилась за все життя. Особливо, коли ми їхали дорогою життя.

Ми домовлялися з чоловіком. Він у мене любить, щоб все було чітко. Сказали там в шість, значить, маємо виїхати в шість. А в мене є якась чуйка, йому казала: «Не вздумай на мене кричать, підганять. Ми виїдемо тоді, коли нам потрібно буде». Трошки запізнилися, але їхали і не було жодного обстрілу по дорозі.

Чоловік відкрив вікно авто. Село, дерев’яний якийсь заборчик нефарбований і горобці. Я ніколи не думала, що вони такі класні. Вони живі, цвірінькають, по заборчику, тик-тик-тик, собі пригають. І ми, як люди з підвалу, які там місяць майже прожили, не бачили цієї природи. В Київ приїхали, а там люди гуляють. Молодь за ручки тримається, гуляє. А ми перелякані, дикі, в цих всіх халатах, зашушкані.

20 березня виїхали, 20 квітня повернулися. У мене день народження 24 квітня. Я, коли ще сиділа в підвалі, казала, що буду святкувати своє день народження і пекти паску вдома. Так воно і вийшло.

 

Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.Фото без описуФото без описуФото без описуФото без опису


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь