Киїнська територіальна громада
Чернігівська область, Чернігівський район

«Війна показала, хто на що здатний. Що від кого можна чекати»

Дата: 04.07.2024 04:22
Кількість переглядів: 48

Наталія Ковшун: «Війна показала, хто на що здатний. Що від кого можна чекати»

 

У мене повинно було народитися дві внучки у 2022-му році. Одна народилась в травні, друга в серпні. Я чекала вихідних, бо прийде син з невісткою. Вже вживалась у роль бабусі.

Лютий... Була тривога. 15 лютого. Ага, росія, нападе, не нападе? 16 лютого ‒ нападе, не нападе? Наче тоталізатор якийсь. Мене це напружувало дуже. Можна сказати, що бісила якась гра така. Була впевненість в тому, що нічого такого не буде. І коли війна почалася, це був шок.

 

Мені подзвонив сільський голова. Сказав, що почалась війна. Це було десь так в 06:05. У мене був ступор. Зібралась за буквально 10 хвилин. Пішла на роботу. Дочці кажу, щоб зібрали речі. А вона мені каже: «Нічого збирати не буду, бо нікуди я не поїду. Ми будемо вдома, будемо всі разом». Так ми були до 18 березня всі разом в школі.

Потім передзвонив сільський голова, з ним поговорила. Він сказав, якщо вже коли вибухи, щоб не сиділи в старостаті, хоч в школу йшли. З 25 лютого ми залишилися в підвалі школи.

Додому навідувалися, бо в мене вдома дві собаки і два коти. Ми їх не відпускали, бо, по-перше, знаєте ж, люди виїжджають, живність випускають. Не вистачало, скажімо так, проблем із сусідами, коли якусь курку з’їсть.

 

Це було в районі 8 березня. До цього часу вже такі обстріли серйозні були, будинки погоріли, загиблі в нас на той момент були. У нас є два підприємці, які ввечері мені дзвонять і кажуть: «Михайлівна, а ти в підвалі?» Кажу: «Ну так де я ще можу бути?» «Зараз будемо», ‒ кажуть. Ну будеш, то будеш. Добре. І от вони спускаються, а в руках тюльпани. В нас дуже багато було таких, доволі таких похилого віку бабусь. Люди просто плакали. Такий момент оцей, він так залишиться, мабуть, в пам’яті на весь час.

 

Були деякі запаси шкільні: рис, вермішель. Були домашні запаси. Спочатку, поки було світло і плити електричні працювали, готувалася їжа в школі. Ми готували раз на добу, але гаряча їжа у нас була весь час. Гуманітарна допомога почалася, але це було після 10 березня. Спочатку те, у кого що залишилося, домашні запаси.

Зима, люди почали хворіти, кашель страшний. То горло в людей позаложувало, то ще щось. Приїхали військові, спускаються в підвал, а там стоїть кашель. Один каже: «Йдемо зі мною». Дає з машини антибіотик. Трошки поділилися, бо у них були запаси.

 

18 a4-го числа я вже, чесно скажу, дочку з зятем відправила практично зі скандалом. Вони поїхали у Хмельницьку область. Забрали мою маму з собою. Мамі на той момент було 75 років, вона дуже упиралась, кричала, що не поїде. «Виїжджайте, тому що мені так буде простіше, коли я одна тут, чесно», ‒ казала їм. І знаєте, коли вони поїхали, спочатку якийсь такий смуток був. Я залишаюся одна.

Десь в час ночі вони приїхали туди. І я от поговорила, телефон відключила, а мені стало настільки легко, що навіть не можу вам пояснити таку ситуацію. Чесно, таке відчуття, що в мене там десь за спиною виросли крила.

 

Не завжди виходило триматися. У нас був медпункт, коли мені вже реально край, я йшла туди, виключала світло, закривала двері. Просто сиділа, плакала до тих пір, поки саме вже не переставало текти. Потім ще 15-20 хвилин, поки прийду в норму. От і виходжу.

Війна показала, хто на що здатний. Що від кого можна чекати. І я вам скажу чесно, отримала підтримку від людей, яких практично не знала. З якими взагалі спілкувалася тільки в силу своїх службових обов’язків. Є у нас Яків Мороз. Він підприємець. От приходить, каже: «Наташенька, а ви сьогодні взагалі спали? Треба навчитись відключатися. Дві години і ви будете в нормі». Я перший тиждень, зовсім не могла спати. Мені здається, що уже проспала, вже ранок, а дивлюсь на годинник ‒ приходить хвилин 7, 15 максимум. Не могла спати.

По ньому хоч час було звіряти. О восьмій він мені дзвонить і каже: «Доброго ранку. Наташенька, ви сьогодні спали?» І от оці півтора місяця, кожного ранку і кожного вечора, це було питання «Ви сьогодні поспали?»

Ті, хто мене добре знає, є моменти, коли мені потрібна цукерка. Будь-яка солодка цукерка, бо руки трусяться. «Натусік, я тобі солодке привіз», ‒ каже знайомий. І достає в жмені штук п’ять шоколадних цукерок. Оце посеред того морока, такі от ситуації, які дали можливість вижити, можна так сказати.

 

Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.Фото без описуФото без описуФото без опису


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь