«Ніхто в це не вірив»
Сергій Медведєв: «Ніхто в це не вірив»
Скажу те, що починався 2022 рік доволі нормально. Великі плани були по нашому селу. Хотілося щось трішки зробити по вуличному освітленню, по місцевим дорогам. Планував відпустку, поїхати відпочити літом. Дитину влаштувати на навчання далі, закінчила 9 класів.
У лютому казали, що росіяни планують наступ. Зібрали на кордоні навчання в Білорусі. Наступ був на 13, 16, 23. З ким на цю тему не спілкувався, ніхто в це не вірив. Прокинувшись 24 лютого, відкриваю очі, одразу на телефон, а в мене пропущених дзвінків 15. Це було десь пів на шосту ранку. Пам’ятаю все як сьогодні.
Приїхав на роботу о сьомій. Перше моє завдання було ‒ зібрати резервістів і відправити в районний ТЦК. Відвіз хлопців в ТЦК, повернувся додому. Під містом стоять вже військові, блокпости, а я з собою не взяв ні права водійські, ні паспорт, все залишив дома.
Дзвонять нам з сусідніх сіл: там треба медикаменти, там теплі речі, подушки, ковдри, носки, перчатки. Зібрали, розвезли, знову заїжджають нові люди ‒ все спочатку: медикаменти, теплі речі, харчування. Це все ми робили до 28 лютого.
Дружина моя колишня була не в Шестовиці, діти теж були далеко. Малі дзвонять, плачуть. Кажу: «Сидіть там, вас там не достануть, вас ніхто трогать не буде». Я з батьками був тут на місці. Телефон не встигав заряджатися, тому що багато дзвінків, питань.
Мати телефонує, кричить, плаче. «Хтось хату закрив, ‒ каже, ‒ не можемо зайти». Ми всі забралися гуртом, приїхали. З’ясувалося, що мати трошки була в паніці, до кінця ручку не відкрила. Важко батьки переживали.
Я перші п’ять днів взагалі не виходив в село після окупації. Потім вже почав десь з числа 6-го. По сусідам так ходив трошки, але не в центр. Телефони з собою не носив.
Уже пізніше приїхав до мене племінник двоюрідний на велосипеді і каже, що менше вже кацапів, повиїжджали. Вони переправу тоді навели через Десну і виїхали. Не дуже багато їх, але залишилось. Потім зрозумів, коли вийшов і подивився, що вони накоїли. Це буквально за тиждень, півтора.
На 4-й день приїхали до нас до двору на БМП, 6 чоловік особового складу і водій. Думаю чи вони підуть, хату будуть перевіряти, чи що. Побігли до колодязя. Вони ходили сюди по воду по графіку ‒ вранці, в обід і ввечері наберуть води, пішли. І такі ж молоді всі ‒ 18, 19, 20, 22 років.
Батьки трохи спілкувалися з ними. Ну що їм сказати, якщо вони приїхали в село наше і кажуть: «Що ми за город взяли?». Люди кажуть: «Який це город? Це село». «Как це село? Здесь асфальт єсть», ‒ говорять нашим.
Мати трошки більше боягузлива, батько не ходив у підвал. Я підвал налаштував, позастилав всім чим можна. Не було у нас хліба, не було дріжджів. Була одна ситуація, коли 10 тон макаронів один чоловік продавав людям. Вони замочували їх, ліпили, пекли коржики. Так було. У когось мука була, дріжджі були, то хліб спекли. Запаси продуктів у нас були: цукор, сіль, картопля, буряк, сало, м’ясо.
Було важкувато з ліками. Одна жінка ходила в Киїнку пішки за морфієм, бо у сина була онкологія. Морфій потрібен був, щоб обезболювати, тому що син вже криком кричав. Матері моїй ще десь на тиждень або два були ліки, а потім ходили до сусідів.
Явно скажу одне: були ми під час окупації згуртувалися. Є такі, що не спілкувалися, то почали. Стали дружніми більш-менш, а коли пішла гуманітарка, скажу вам чесно, це… Роз’єднуючий фактор.
З машини витягнув акумулятор, заніс в літню кухню і підключив. Новини слухали постійно ‒ що творилось, де творилось. Сад, виноград, малину обрізав. Парники поремонтував. Бджоли були, так ще коло вуликів позаймався. Порядки поноводив. Все те, що позбиралося, коли був зайнятий до повномасштабного вторгнення, поробив.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
