«Була впевнена, що заклад точно згорить, а костюми я залишу»
Валентина Морзева: «Була впевнена, що заклад точно згорить, а костюми я залишу»
2022 рік уявляли спокійним, мирним, хоча ж це все вже обговорювалося. Ми чесно слухали Президента, довіряли йому. Хотіли жити звичайним життям, щоб діти навчалися. У 23-му році мій менший син закінчував 11-й клас. Думали про його майбутнє, куди він хоче піти вчитись.
23-го лютого документи були зібрані. Треба були батарейки якісь, газова горілочка, а мені все не вистачало часу до магазину з’їздити. Ми готувалися до Масляної, були репетиції. Поїхали, позаймалися, поспівали, помінялися костюмами з дівчатами з Кархівки. Вони там замовили собі нові крепдешинові вишиванки, плаття. Ми попросили на наше свято взяти в них одяг.
Лягла спати, а така тривога була. Я довго не спала, наче тільки заснула, дзвонить чоловік (він далекобійник). Із відрядження дзвонить і кричить у трубку: «Все почалося». Через сон чула вибухи, але якось не злякалась.
Закрутилось. Чоловік не зміг приїхати 24-го, так як він у Кропивницькому. Мабуть, десь числа 12-го березня тільки зміг приїхати додому з волонтерами. Коли приїхав, тоді вже каже: «Ви, мабуть, будете виїжджати».
Я не пам’ятаю чи це було 24-те, чи вже 25-те. В місцевих пабліках стали писати, що як Киїнці не соромно, воєнні стоять, вони голодні, а таке велике село і не можуть нагодувати. А ми ж не знали й не мали цього знати. Брат приїхав, каже: «Боже мій, там такі діти. Така дівчинка є, вона мені у пуп дишить». Давай вже складати сухпайочки: кусочок сала, цибулинка, часничинку і т.д. Потім 28-го [лютого] обстріл. Один, другий ‒ це страх.
Потім я вже десь читала, психологи кажуть, що у кожного своя реакція організму. Хтось займається побутом. І ми це робили. Після обстрілів почала до погреба якийсь одяг носити. Пісні були. Починається обстріл. Темно. Ніч. Біжимо до погреба, а я співаю наші козацькі попурі. Вилізли, коли вже спокійно стало. Старший син каже: «Да, мама, ну ти і час найшла, щоб пісні співати». Я кажу: «Воно само. Якась така непокора зсередини».
У нас їжі не бракувало, поки ми були тут. Морозильна камера повна всього, у нас своє господарство. Але смаку їжі особливо не було. Їли для того, що треба їсти. Дітей треба погодувати.
Страшно, не страшно, а за господарством треба доглядати. Корова ж не може бути неподоєна. Скільки разів було, що обстріли, а мама корову доїть.
Це 28-го, коли до погреба бігли, було темно, світла нема. Швидко-швидко бігла, в двері не попала носом. Синяки такі були. Військовим потім на вулиці носила їсти, кажу: «Перше бойове поранення». Старалися з гумором трохи таке переживати. Бо без нього не можна було. Весь час у стресі.
Перший раз приїхала в будинок культури, вже вікна побиті. Питаю, в хлопців: «Можна я зайду? Мої особисті речі тут». Пустили. Прийшла, думаю: «Якщо вже можна зайти, то тут наш обрядовий одяг, старовинний одяг. Бабуся мамі на весілля вишивала на домотканому полотні весільне плаття. Я його заберу». Зайшла у прийомну. Там розгардіяж, і лежать оці плаття, що ми привезли із Карховки, на підлозі. Думаю: «Боже мій, а як же їх будемо віддавати?» Все рівно війна, обстріли, а я думаю, що це ж чуже, треба його віддати. Почала збирати оці вишиванки, возити собі до погреба. Днів 3-4 їздила. Потім стала їздити забирати наші сценічні костюми, і теж собі до погреба у мішках возила. Як казав син: «Господи, коли ти успокоїшся». Я не могла сидіти. Мені треба було щось робити, їхати, бо згорять костюми. Була впевнена, що заклад точно згорить, а костюми я залишу. Ми все рівно будемо збиратись, співати.
Потім виїжджали своєю машиною до Києва в кортежі. Було дуже страшно. Ці хлопці волонтери казали, що виходять з машин тоді, коли вони дозволять. Якщо вони сказали, то швидко по машинам.
З Києва ми поїхали до Польщі до родичів. Я їхала Польщею, просто дивилась на ці церкви і думала: «Чому так люди живуть спокійно? А чого нас вбивають?» Я себе зупиняла на тій думці, казала: «Валя, так не можна». Але було дуже образливо від того, що там все так тихо і добре, а у нас от так.
Забрав нас брат, поселив. Лягли ми спати, а літаки вночі гудуть і гудуть. Я не спала взагалі. Думаю, оце привезла війну родичам. Вранці вийшла, брат питає: «Як, Валя, виспались нарешті?» Кажу: «Не спала, там літаки. Чого вони літають?» Він відповідає: «Це ж НАТО. Коли у вас оце повномасштабне почалося, вони стали патрулювати дуже інтенсивно». Я не спала, мабуть, два тижні як були там. Мені так здавалося, що ні єдиної хвилини не було, щоб мозок відпочив від вибухів. Воно далеко, ми це розуміли, але через 2,5 місяці, як тут стало спокійно, повернулися.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
