«Повинен хтось бути в сім’ї, хто бере за себе цей обов’язок відповідальності за родину»
Тетяна Пінчук «Повинен хтось бути в сім’ї, хто бере за себе цей обов’язок відповідальності за родину»
Мене звати Пінчук Тетяна, проживаю в селищі Киїнка. Це доволі таке велике село. Тут багато людей, молоді, дітей. Це приміське селище.
Мабуть, буде не новиною, що скажу: «Не вірили взагалі до останнього. Взагалі». От хрещена моєї меншої дочки казала: «Ой Таня, щось буде, щось буде». Вона мені вже днів п’ять останніх мозок виносила. Ну прийде біда, відкрию ворота. Це ж таке діло. Розмови в магазинах скрізь були, ти їх не пропустиш мимо вух.
У нас так склалось, ми досиділися до того, що останні макарони трьох різних видів варила, щоб було що на роботу взяти, дітям щось перекусити. От уже на нуль сходила гігієна. Це інколи так буває. Потім ми сідаємо, їдемо, скуповуємося. Вторгнення почалося в четвер, у вівторок ми з чоловіком з’їздили, скупилися сипучки всякої.
Розбудила та сама хрещена дочки 24 лютого. Це було пів сьомого ранку і вона сказала, що почалося. Ми повставали, попили кави, взагалі не розуміємо що далі. Нас не вчили, що робити в таких от ситуаціях доволі таки екстрених. Надія емоційніше більше переживає, пропускає через себе.
Діти взагалі в такому були штопорі. Не розуміли, що відбувається. Вони в нашому світі звикли до зручностей. Мама, тато все вирішать. Не без того, якісь там є обов’язки в них. Тут всі ходять і на дивляться на мене в очікувані, що їм скажу робити. З першого дня почалося оце: «А що нам робить? А що нам? А що нам?». Почало накривати. «Та відчепіться, ‒ кажу. ‒ Я сама не знаю». Бо взагалі звикли, що я і так керую усіма. Повинен хтось бути в сім’ї, хто бере за себе цей обов’язок відповідальності за родину.
Правило двох стін. Будь ласка, ось маленький є коридорчик. Але, мабуть, це не той вибір укриття, який потрібен. Потім якось домовилися з одним сусідом. У нього підвальне приміщення на всю площину будинку. Він його заздалегідь робив для своєї роботи. Підвал сухий, але підвал є підвал. Нас було 17-18 чоловік, 5 сімей в цьому підвальному приміщенні. І першу ніч ми ночували всі вдома. Було ще опалення, ми витопили котел, в будинку тепло.
Нас дуже багато людей, і треба було їсти. Спочатку ми приходили, варили їсти вдома. Взагалі нас спасало те, що не електроплита, а газова плита на балон. Незалежні ми були від централізованого газопостачання.
На 27 лютого я чекала взагалі гостей. 21-го в дитини було день народження, наробила вже заготовок в морозильну камеру. Гості відпадають, а в морозилці вже продукти заготовлені. Почала доставати їх тушкувати, просто приносити в підвал, де ми були.
Я йду, починаю щось готувати на кухні, а чоловік іде годувати живність всю. Тоді сирена, мені здається, майже не виключалася. Тоді ж їхні літаки літали, а ми ще намагалися впіймати оком, де вони. На нас кричать: «Ховайтеся», а ми наче мавпочки. Це зараз дивишся, згадуєш, думаєш: «Господи, ну дурні ж. Що ми намагались видивитися? Треба було ховатися ж».
Перші 2-3 дні світло було. Іще прльна машинка включалася. Потім могли нижню білизну просто освіжити. Вода закінчувалася. У нас в будинку, ми залежні від світла, воно пропадає, ми залишаємося без води взагалі.
Перші гради в Киїнці прийшли по цьому будинку, де ми були. Потім, як вийшли після обстрілу, це було таким знайомством з тим, що дійсно може відбуватися. Що все, що ми чули до цього, бух-бах десь, то зовсім не те. Коли прилетіло, діти перелякалися в підвалі, так кричали, просто попадали. Бо один з градів прийшов у будинок, де ми сиділи, Тряхануло добре. Це перший раз, скажімо так, відчули на собі цю силу. Було дуже страшно взагалі. Ми як побачили, куди осколки позалітали, що вони побили. От тоді тільки прийшло відчуття, наскільки все серйозно, жахливо.
Спочатку взагалі було нерозуміння... Чого треба кудись їхати, як можна кинути дім. У мене не вкладалося в голові це. Що далі відбувається на сусідній вулиці, не знаємо. Буквально через пару днів після вторгнення можна було виїхати, наприклад, до моєї матері в Корюківський район, але туди відрізали зразу міст. Все. І село чоловіка також в тій стороні відрізане.
Взагалі не могла рішитися. Я людина по життю легка на підйом кудись поїхати. А тут було якось не зрозуміло по якій стороні, куди можна було виїжджати.
Другий раз нас накрили градами, так що Зарічне горіло. Вийшли ввечері, така тиша. Хатки горять. Нікого. І ти розумієш, що нічого не зробиш. Взагалі. От так накриє. Вдень хоч видно ще, а вночі що робить? 4-го березня нас накрили градами вечором, другий раз, 5-го ми виїжджали. Як тільки дали світло в Киїнці, ми повернулися.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
