Киїнська територіальна громада
Чернігівська область, Чернігівський район

«Страх – це нормально, але страх повинен бути здоровий»

Дата: 04.07.2024 04:29
Кількість переглядів: 57

Євгенія Савинська: «Страх – це нормально, але страх повинен бути здоровий»

 

Так як у мене чоловік військовий, тому війна не з 2022 року почалася. Просто, що вона наблизилась до нашого дому. Чоловік, можна сказати так, що попередив і наполіг на тому, щоб зробили запаси води. В нас в домі бомбосховище, ми прибрали там, зробили запаси води, консервів. Ще чоловік наполіг, щоб зняла кошти, аби була готівка. Потім це дуже нас врятувало, до речі. Якісь тривожні моменти були. Він мені казав: «Так, нічого не бійся». Я знала, що він поруч, він не дасть нікому нас образити.

Страх – це нормально, але страх повинен бути здоровий. 24-го лютого ми молилися, дітей заспокоювали, якісь побутові моменти вирішували. Їсти швиденько наготувати. Ми ж не думали, що все буде настільки плачевно. Вже скооперувалися з сусідами, хто з дівчат наверх ходив, хто за дітьми приглядував. Зрозуміли, що це не на один день. Зносили і теплі речі, і подушки, і покривала, ігри настільні, олівці, розмальовки, щоб дітям сумно не було.

 

Я дуже така вперта, круторога, як чоловік на мене казав. Ні про яку евакуацію не могла бути мова. Це мій дім. Куди мені йти? Не треба шукати, де краще, я так вважаю. Треба робити краще навколо себе.

Чоловік зі своїми хлопцями, з якими майже 10 років прослужив, тут обоснувались. Ще він привіз дівчаток військових, які всі були тут в квартирі. Ми готували їсти, возили хлопцям, знаходили і привозили медикаменти. Одне приміщення власники відчинили, його зробили ніби для поранених військових. Облаштовували його, зносили різні покривала, одіяла, подушки, робили такі настіли. Велике скло знайшли, його відмивали, щоб оперувати, якщо буде потреба.

Донька в свої 11 років була як тато ‒ дуже в нас міцна, ні разу не сплакнула, нічого. Вона якась впевнена була, бо папа і папині хлопці тут. Коли там в підвалі була, каже: «Я вже не можу в підвалі, пішла додому». В ванній простелиться, спала прямо в чаші. Єдине, що вона злякалася, коли 28-го лютого був обстріл, я була не в підвалі, а в квартирі.

 

Ми ще кілька днів були, поки чоловік не сказав, переїжджати до його батьків в Чернігів. Чоловік нас вивіз. Вже в Киїнці не було світла, треба холодильник розібрати, в морозилці ж сало, м’ясо, олія п’ятилітровка стоїть. Куди ж його все лишати? Треба забирати. Я напакувала речі. Набрала що попало ‒ вісім бюсгталтерів, одні труси. От тут сало, м’ясо, риба заморожені в руках, отут олія. Йдемо. Андрій, донька і ще одна там дівчинка Поліна поряд йдуть. Починається обстріл, він їх кидає на землю, сам лягає зверху. А я ж біжу. Кричить: «Кидай до дідька то все», а я кажу: «Не кину, не кину!»

2 березня переїхали в Чернігів, а 3-го пішли здавати кров. Я підбила там усіх сусідів, дівчат військових. Здали кров, а там є вагончик, куди привезли продукти. Молочне привезли, ковбасу, яблука. Клас. Ми пішли скупатися. Ми ж брали не тільки для себе, ще і військовим пасочки складали. Там для тих, хто здавав кров, інша черга, бо людей дуже багато. Тільки ми скупилися, два пакети і ящик такий великий, тут просто вибухає [говорить про бомбардування цивільної інфраструктури в Чернігові на вул. В. Чорновола 3 березня]. Оцей вагончик піднімається і опускається. Дівчата покидали все, побігли. Я беру один пакет на одну руку, другий пакет на другу, ящик поперед себе і так мілкими перебіжками. Довго добиралася додому, десь години 3 чи 4. Вже рідні там коси обірвали.

 

В однієї знайомої була вода, і ми ходили туди митися. Там помилася раз, мабуть, за десять днів перед 8 березня. Думаю, треба ж хоч коси вимити, що ж це таке, сальні хоч яєчню смаж. Андрій приїжджає, кажу:

‒ Андрій, мочи їх всіх, тому що це просто катастрофа.

‒ Що сталось?, ‒ питає.

‒ Ти подивися, ‒ говорю, ‒ в мене половина голови сива.

‒ Хлопці раніше не знали, за що воювати, а тепер, ‒ каже, ‒ вже знаємо, за сиві коси будемо.

Чоловік наполіг на тому, щоб ми виїжджали із Чернігова. Сказала, що мені треба їхати в Киїнку перед від’їздом. Всі ж: «Чого поїхати, чого тобі їхати?» Кругом гупає, гепає. Я сказала: «Ні в яку Хмельницьку окупацію не поїду, поки не приїду і не побуду дома». Сідаємо з Андрієм, їдемо. Тишина. До речі, туди та назад з’їздили, жодного вибуху. Як приїхали в Киїнку, тільки відкриваю двері з машини, наш кіт Боня біжить. Заскакує, вищить в машині. Я кажу: «Все, Андрій, можна розвертатися. Якщо чесно, більше заради кота приїхала, але ще треба холодильник поприбирати, трохи сміття викинути. Воно ж позавонюється, треба порядки трохи понаводити».

16-го березня після обіду ми виїхали. Андрій каже: «Я постійно мотаюся до вас [а він вже тоді стояв на позиціях важких]. Чесно, це трохи мене відволікає. Дайте спокійно буду робити свою роботу, знаючи, що ви в безпеці. А так я ніби розриваюся». Це єдиний аргумент, який мене змусив виїхати з Чернігова...

 

Якось десь через тиждень, як ми були на Хмельниччині, дитина прокинулися серед ночі, так плакала. Вона пішла до туалету, в неї просто почалась істерика. Сіла під стіночку на корточки: «Чому я не цінувала раніше своє життя? Чому я не цінувала те, що в мене було, свою школу, друзів, гуртки. Для мене це було все ніби так і треба, а тепер я за цим так сумую. Коли-небудь воно повернеться чи не повернеться?», ‒ плакала дитина. В неї такий от був зрив. Разом ми поплакали вже, чесно кажучи, години десь півтори.

 

Я вдячна за гостинність цим людям, що нас приютили, але все одно… Якось казали: «Понаїхали. Не ви. Ні, ні, не ви. Ось там інші. Ви хороші. А оці там, знаєте, такі й такі». Я вже якось не витримала, кажу: «Знаєте що, люди, можна подумати, що ми цього хотіли. У нас теж є це все, можливо, навіть краще. Але такі обставини, дай Бог вам з ними ніколи не зіштовхнутися. От ви з нас сміялися, що ми дійсно як біженці приїхали, що ми брудні, чорні, в тих куртках затертих. Вибачте, ми правда приїхали як біженці. Ми бігли з дому. Ви думаєте, мені не хочеться встати зранку, вмитися, повитиратися своїм рушником, кави попити зі своєї чашки, вдіти своє, приготувати на своїй кухні. В нас це все є, але нам це прийшлося залишити. І я не знаю, чи матиму куди вертатись».

Так ми були такі щасливі, коли повернулися. Яке б воно тут не було побите, покоцане… Повернулись в Киїнку, коли не було ще ні світла, ні води, ні газу, нічого.

 

Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.Фото без описуФото без описуФото без опису


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь