«Поки не відчуєш на собі, не зрозумієш, що таке війна»
Андрій Головач: «Поки не відчуєш на собі, не зрозумієш, що таке війна»
Плани були звичайні: життя, робота, відпустка влітку. Але воно все дуже-дуже стрімко змінилося. У березні 2014 року, коли все розпочалося на Донбасі, те, що ми бачили по телевізору, це було одне. Ти бачиш жахіття, страхіття, але ти його не відчуваєш. Трішки розуміння зовсім інше, коли це не з телевізора показують. Ми потім теж з працівниками сільради спілкувалися, думали, що чого там з Донбасу, з Луганська люди переїжджали і тут кращої долі шукали. Чого ж ви не захищаєте свою землю?
І ось самі відчули на собі це все, наші жителі зібралися і поїхали, рятуючи життя своїх рідних. Тож поки не відчуєш на собі, не зрозумієш, що це таке війна, що таке втратити будинок, близьких людей.
О четвертій ранку в групі голів громад області губернатор написав, що відбулося вторгнення, розпочалася війна.
Чомусь в мене таке було в думках розуміння, що в селі буде трошки простіше вижити під час такої складної ситуації. Забрав всю родину, дружину, двох дітей, і ми поїхали в Киїнку до батьків. Чесно, не було нічого з запасів, тому що була думка, що не буде війни. Полякають, полякають, постоять на кордоні, як часто таке було, і нічого не буде.
Від мене посада голови громади зобов’язує робити певні дії. Ми зібрали весь колектив. Наше завдання ‒ мобілізувати населення. Я побачив різницю у військових, які були вже до цього в армії, і новобранців. Ті були готові, одягнені, а ось молоді хлопці, яких тільки позабирали, були не дуже одягнені чи екіпіровані.
Тому все повіддавав з речей, кажу: «Що треба, забирайте», Розумів, що буде холодно. Потім вранці, коли прокинувся, бачу, що 4 градуси морозу. Харчі гарячі готували, чаї вивозили зранку. Постійно потім розвозили продукти харчування, тому що ще тоді логістики нормальної не було. Все одно хлопців треба кормити, тому що голодними довго ніхто не простоїть.
В той період, в принципі, вдома майже не був. Постійно в русі, постійно в робочих питаннях. Скажімо, 24, 25, 26, 27 лютого думки були ще такі трохи обнадійливі. Коли дивилися в фейсбуці відео, коли йдуть [російські] війська, люди виходять, перекривають дорогу, вони розвертаються і об’їжджають населенні пункти. Ось 28 лютого, це десь обід був, приїхали до нас військові і почали хлопців розставляти по вулицям. Просто почув сильний гул ‒ побіг, хлопці за мною. Ми забігли у підвал, тільки вскочили туди, одразу почалися вибухи. Перечекали цю хвилю, командир каже: «Хлопці, де наш колега?»
Ми вибігли, а він лежав вже поранений між автомобілями, тому що чомусь залишився там. Хлопці почали надавати першу медичну допомогу, хтось підганяв автомобіль. Тут другий гул пішов ‒ ми знову підірвалися, забігли в підвал. Той поранений поліцейський останній, але теж встиг заскочити, тут пішла друга хвиля.
Такі відчуття були, що зараз будинок просто завалиться і впаде, а ми там будемо лежати теж. Після другої хвилі почали підтягуватися поліцейські і доповідати командиру, що троє загинуло поліцейських. Після цього почалися телефонні дзвінки, там витік газу, там тіло лежить, там допомогу треба надавати, тому поїхав допомагати людям.
Домовлявся з Укрпоштою, брав військових, їздили в Чернігів за коштами на виплату пенсій. Війна, всюди зброя, ти везеш півтора мільйона гривень в машині і не знаєш, довезеш ‒ не довезеш. Але все одно їх брали і роздавали пенсію пенсіонерам, тому що не було за що жити.
Ми не кожен день виїжджали у місто. Волонтерські центри тісно співпрацювали з обласною адміністрацією. Теж були певні локації, де видавали продукти харчування, медикаменти. Тому їздили і там брали продукти. Те, що ми брали в аграріїв своїх‒ картошку, пшоно, везли в Чернігів, ділилися і давали там, а вони нам давали макарони, горох, ще щось.
‒ Куди їдеш?, ‒ питають на блокпосту. ‒ Ну якщо встигнеш, так їдь.
‒ В сенсі «встигнеш»?, ‒ кажу.
‒ Перезаряджають якраз, якщо встигнеш, то пробуй.
Через блоки по розбитій дорозі 100-110 км/год, я тільки залітаю на міст КСК, одразу район починають розстрілювати. І просто в такий момент їдеш і думаєш потім, а треба вони тобі ті харчі зараз? Можеш теж отут десь просто валятись. Родина залишиться без батька.
Моїх батьків хата трошки далі, але все рівно забор побитий, вікна, вхідні двері, дах. Балки так повиривало, що коли залазив з батьком ремонтувати, так в шоці був настільки вибухова хвиля була потужна. Батьки сказали, що нікуди не поїдуть. А родину вирішив, що треба вивозити. Мені було б так простіше.
Укриття облаштовував. На картошку поклали дошки, а на дошки вже старі ковдри, одяг, куфайки. На цьому лежали. Собі якось не хотілося бути в підвалі, спостерігав, де, що, куди летить. Уже в підвал заскакував в останню мить, коли відчуваєш, що воно рядом десь.
Те, що там хтось кудись поїхав, це ж така ситуація. Я, скажімо, розумію кожного, що люди рятувалися, рятували сім’ї, тому виїжджали. Претензій немає ніяких. Більшість, в принципі, так і зробила. Слава Богу що залишилася якась частина нормального адекватного населення, які просто залишилися і працювали разом, допомагали і цивільним, і військовим.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
