«Росіяни кинули гранату прямо в підвал»
Валентина Хуторна: «Росіяни кинули гранату прямо в підвал»
Почула взрив, потім подзвонила доньці. Вони вже зрозуміли, що починається війна, по телевізору говорили неодноразово, що буде наступ. Діти знайшли машину і приїхали до нас в село.
Тут були обстріли. Згодом в село зайшла техніка, ми навіть не знали, хто це був. Коли вони в’їжджали в село, не було ні флагів, нічого. Заїхали танки, вже потім повісили флаги свої [російські] на сільраді, на клубі. Почали обдивлятися територію, їздити. У той же день вони ограбили два магазини. Каталися по селу, розставляли свої позиції.
Дочка інвалід, вона неходяча. У нас погріб не ступеньками. Її муж, мій зять, подзвонив сусіду, який живе в Чернігові, але тут є пустуюча хата його покійного батька. В тій хаті ніхто не жив, зять питав чи можна там в підвалі перебути. Сусід дозволив. Діти зібрали все необхідне: документи були, вода, стульчики. Вони пішли до сусіда. Ми з дідом вдома були.
Окупанти стріляли з автоматів всюди тоді. Вони ходили по дворам, почали гукати людей. Діти тоді подумали, що вони можуть розстрілювати людей, тому не відповіли. Тоді росіяни кинули гранату прямо в підвал, а він же не великий. Зять так закричав, весь порваний, весь в осколках. Така картина, неможна розповісти.
Потім росіяни ж почули звук, що хтось закричав. Ната вже ледь вийшла. «Треба було говорити», ‒ кажуть. Зятя вже принесли без свідомості. Сім людей принесли його, на клейонку поклали, усе в крові. Чотири осколки в ногу потрапило, і в груді один осколок було в дочки. А зять так стогнав від болю… Він був весь в осколках, починаючи з грудей і до стоп. Росіяни капельницю йому поставили, врача свого привезли. Три дні приходили до нас. Медикаменти у дочки були: обезболююче, антибіотик, перев’язочний матеріал, то цим і користувалися.
Варили на кирпичах. Води не було, газу у нас не було. Продукти, які у нас, звісно, були, але це спочатку. Не голодували, ні, не можна сказати так. Воду носили, сусід допомагав. Дров не було, 4 градуси тепла трималося в хаті. Я кирпичі зогріла, заносила в хату, щоб хоч яке-то тепло. Фундаменту немає в хаті. Це ж не можна передати як холодно.
У городі тут стояли гради. За от цією хаткою стояли гради. Калітку сказали не закривати, відкрита калітка днем і ночі. На неї сказали пов’язати червону стрічку, це означало, що у цьому дворі живуть люди і він не порожній.
Було страшно так. 15-20 хвилин передрімав і все. Знову в голову все влізе. Їсти не хотілося взагалі. Потім вже ж машина була тут їхня, що зжигали свої трупи. Оце як воно називається? Крематорій?
Прийшли якось до нас росіяни до двору, собака загавкав, і я вийшла. Ната майже не ходить, Сергій взагалі лежав, а дід два слова не скаже. І вони давай спрашувать, де табак можна купити. А я кажу, що не знаю де, так до нас не заходили більше.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
