«Я ніколи в житті не відчувала, не переживала, отакий тваринний страх»
Надія Василюк: «Я ніколи в житті не відчувала, не переживала, отакий тваринний страх»
Я чекала чоловіка з відрядження, він мав приїхати в березні 2022 року. У нас були плани на літо поїхати відпочити. Думала, що у мене буде краще розвиватися приватна справа, будуть замовлення. Планувала, виходить трохи на інший рівень. асортимент розширявся.
Чоловік мені казав, що буде війна. Я не вірила, взагалі не вірила. Можна сказати, відмахувалася від цього, що такого буть не може. Але все ж таки ми з ним проговорили. Був план дій: що робити, куди їхати, де тоді йому нас шукати.
Є розуміння, що якщо щось трапляється, то в квартирі немає води, світла, газу. Ти не можеш ні в туалет сходити, ні поїсти приготувати. Був варіант поїхати до кумів в Киїнку.
Я не в курсі була, бо не цікавилася політикою взагалі. Мій максимум пізнань політики – це хто президент. Зовсім новин не дивилася, нічого не читала. Казала, що я солоденька дівчинка зефірна. Яка політика, яка війна?
Ту ніч я спала дуже добре. В мене був такий мирний сон. Дзвонила жінка мого брата, питає: «Спиш? Вставай, почалося». І все. Пішла будити дитину.
В мене не було паніки, так переключило ‒ стала збирати речі. Тривожна валіза склалася із документів, які готувалися для оформлення закордонного паспорту. Давай складати речі, документи, те, що для мене тоді було важливо. Забрала всі парфуми, це надважливо було [сміється].
За годину склала речі дитини, свої речі, якісь продукти. Такі комічні моменти зараз згадуються. Приїжджала мама в гості до нас і привезла відро яєць. Одну третю яєць ми з’їли, решта у відрі замотані у газету. Приїжджає кум, бачить це відро і каже: «Ти шо тю-тю, куди ти зібралася? Стільки яєць преш». Взагалі не думала про хліб. Я не їм майже хліба, то і не думала про нього.
Пам'ятаю, що ми приїхали магазин один, я побачила військових з автоматами і зрозуміла, що дійсно шось не те.
Вранці наступного дня у Киїнці прокинулася від звуків, які я ніколи в житті не чула. Це перші звуки війни, які я почула. І потім вже нас потроху стало накривати. Істерики були в усіх, але добре, що не в усіх разом. Когось крило, хтось був тверезий з нормальними думками.
Ми в коридорі посідали. Пам’ятаю, що дивлюся, дітей починає крити. Я кажу: «Давайте будемо дихати». Я їх заставляла дихати, щось розказувала. Коли воно так затихло, кум пішов до сусідів, із сусідами стали розмовляти про те, що робити. Один з сусідів сказав: «Давайте всі до нас. У нас гарний підвал». Він так будував будинок, що підвал був гаражем. Я з сином пішла туди одразу, бо мені вже стало дуже страшно. Так почали наше таке общинне життя.
Я думала, ми на два дні і повернемося. Мої брати їхали з Києва 25-го числа. Вони пропонували, нас забрати до мами в село. Я сказала: «Ні, не треба, у нас все нормально». Виявляється, я могла взагалі 25-го числа виїхати в безпечне місце.
Починається обстріл Киїнки 28 лютого. Це просто почався такий жах і такого страху я ніколи в житті не відчувала, не переживала тваринний страх. Коли ти сидиш і тебе просто отак от трясе, ти нічого не можеш зробити. І трясе не тільки руки, а всю всередині. У мене довгий час були зціплені зуби. Я себе ловила на тому, що ніби просто сиджу, а в мене аж боліли шелепа. Я не могла неділю-дві потягнутися. Все було настільки зажате.
Мені здавалося, що поруч зі мною не дитина, а доросла людина. Син для мене став таким захистом. скелею. Я його так обняла, він каже: «Боже, мамо, в тебе так серце ніколи в житті не колотилося як зараз». Ми були підтримкою одне одному. Я скажу, що і зараз теж. Але тоді він стійко це переніс. Я не бачила ні разу, щоб він плакав. І я робила все можливе, щоб він не бачив, що плачу я.
Спали ми одягнуті. Спочатку роззувалася і в кімнатних капцях ходила по підвалу. Потім навіть не роззувалася ні вдень, ні вночі. Холодно було, ми спали в курточках, в шапках.
Про виїзд ніхто не балакав. У мене не було машини. Як могла кудись поїхати? Я прив’язана до людей, не виганяють і слава Богу. Є де поспати і що поїсти ‒ добре. 4 березня спалили Зарічне. 7 година вечора. Починається обстріл. Шатало так двері в підвалі, трясло весь будинок. Ми лежали, хто де міг, на чому міг і як міг. Обстріл був, всього 15 хвилин. Що таке 15 хвилин? Коли вже зрозуміли, що обстрілу немає, ми вийшли. Нам повезло, що ми жили на той момент в іншому квадраті.
Розумію, що все, більше не можемо ми там находитися взагалі. Я за ніч придумала план дій: що робити, як робити. І ось зранку подзвонила брату в село. Кажу: «Ти можеш нас зустріти?» Називаю йому точку, куди знаю, що можу доїхати. Через 5 хвилин звонить, каже: «Зустріну». Я пішла всіх уговорюють.
Врешті-решт ми поїхали в село мами. Коли вона мене побачила, взагалі не повірила, що я жива. Три дні до мене ходила, трогала мене, плакала і казала: «Це ти. Ти дійсно жива».
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
