«Він сказав: «Мама, я тебе дуже прошу, спаси моїх дітей»
Алла Пархоменко: «Він сказав: «Мама, я тебе дуже прошу, спаси моїх дітей»
Ви знаєте, плани були дуже великі, з надією йти вперед. Планували дуже багато зробити і по будинку, сім’ю розширювати. Плани були такі життєві, радісні, але в одну мить все обірвалося. Ми не знали, що робити.
23-го лютого десь об 11-ій ночі мені подзвонив син. Так як він служить, не сказав нічого такого конкретного, але говорив, що щось відбувається. От коли вже в 04:20 пролунав дзвінок, бачу написано «Син», піднімаю слухавку, він каже: «Мама, зараз Марина з дітьми приїде до тебе». Ось отак я дізналася.
Мені здавалося, що час так довго тягнеться. Думаю: «Господи, ну де ж та Марина? Ну де ж та Марина з дітьми?» Вибігла на вулицю, мені чомусь завжди хочеться покинуть будинок, по вулиці там ходити, бігати... Невістку я дочекалася, приїхали.
Мені ще на роботу йти. Нам дали завдання рознести повістки по Павлівці. Десь до третьої години ми їх розносили, а потім як шандарахнуло. На цьому повістки перестали розносити. Тоді ми почули вибухи серйозні. Здавалося, що це десь уже поряд, але це десь там було в Рівнопіллі.
Загалом, я нарахувала, було 11 людей у нас в будинку. Мабуть, інтуїція у мене спрацювала перед війною. Взагалі, я запаслива людина. Закупила невеликий мішечок муки, цукру, солі. Дуже багато консервації було. Звичайно, картопля була, овочі були. Не хотілося готувати щось із їжі, але самі себе змушували
Коли в нас відключили газ, стало холоднувато, не було світла. Моя племінниця з чоловіком і сином від нас поїхали.
Саме страшне було, коли бомбили Астру. Ночували ми в основному в підвалі, на день якось було не так страшно.
Дуже переживали за невістку. По-перше, я її розуміла, що вона переживає за чоловіка, який служить. Перестала їсти, ось тоді ми занепокоїлися. Варили узвар, заставляли її пити. Кажу: «Марина, ти розумієш, якщо в тебе зараз пропаде молоко, що ми будемо робити? От що ми будемо робити? Чим ми будемо кормити цю дитину маленьку? Чим? А нема нічого».
Рішення виїжджати приймалося дуже важко, дуже важко. Не хотіла ні невістка їхати, я не хотіла їхати, тому що тут залишалася моя дитина. Іноді він приїжджав до нас з позицій. Я розуміла, що він приїжджав прощатися. Коли сказав: «Мама, я тебе дуже прошу, спаси моїх дітей», ‒ тоді бабуся сіла за кермо і поїхала. Треба було вивозити дітей.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
